Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Якби

Кого ви маєте на увазі? запитав Мирось, простеживши поглядом за моєю рукою.

Я подумала, що перегнула палицю. Ще здадуть мене до найближчого відділку міліції за розповсюдження крамольних думок серед свідомої радянської молоді.

Я опустила руку і вирішила бути обережною.

Всіх, хто вважає за можливе розпоряджатися чужим життям...

Вони були достатньо заінтриговані. Але збурити свідомість двох студентів-атеїстів не було моєю метою.

Вони дивилися на мене, як на слона, що несподівано з'явився посеред Хрещатика.

Томочка стояла з напіввідкритим ротиком, з якого мило поблискували її білі гострі зубки. В очах Мирося світився захват.

Вони були малі і наївні. І дуже підходили одне одному. А можливо, таку ілюзію створювала красуня Томочка. Принаймні в її присутності Мирось набував значущості і виглядав солідно.

Я бачила, що вони б залюбки поспілкувалися зі мною ще трошки, і вирішила віддати ініціативу в їхні руки. А тому глибокодумно замовкла, відвернувшись до вікна. Вони знову перезирнулися я відчула спиною їхній мовчазний діалог.

За мить вони озвучили його:

Чи можемо ми запросити вас на каву? сказав Мирось.

Відсвяткуємо іспит! з благоговінням в голосі додала Томочка.

Навіть не знаю… з вдаваною неохотою відповіла я. У вас, певно, купа своїх справ…

На сьогодні ніяких справ! весело сказав Мирось. Ходімо! Я пригощаю!

Остання фраза мені особливо сподобалась, адже у мене, як я вже зазначала, не було ані копійки.

І, відверто кажучи, страшенно хотілося випити кави...


Ми пішли довгим прохолодним коридором на центральні сходи, вкриті затоптаною килимковою доріжкою.

Я мимоволі поринула в цю призабуту наелектризовану атмосферу іспитів, коли здавалося, що твоє життя залежить від легкого розчерку в заліковці. А весь час до здачі ходиш на ватяних ногах, язик в роті розпухає від жаху. Хода моїх супутників була легкою: вони вижили!

Краєм ока я помічала, як Томочка весь час намагається вхопити Мирося за руку, а він з лагідною відстороненістю потискає і відпускає її тендітну лапку.

Пробившись крізь спітнілі натовпи студентів, ми нарешті вийшли на перехрестя. Мирось кивнув на протилежний бік там на перетині вулиць містився гастроном. Біля нього купчились різного роду громадяни, здебільшого ті ж студенти, що відбули навчальні тортури.


Я зрозуміла, що гастроном і є та «кав'ярня», де ми мали випити каву. Інших кав'ярень поблизу не спостерігалось.

Зайшли досередини. Біля прилавку вилася довга вервечка спраглих. Обслуговувала одна продавчиня в біло-сірому халаті і грайливій накрохмаленій короні в збитому коконі волосся.

Вона нагадувала багаторуку індійську богиню Калі, адже одночасно виконувала купу справ. Зі здивуванням я помітила, що кавового апарату тут немає лише широка металева таця з розігрітим піском і десяток-другий маленьких «турок».

Приймаючи замовлення, продавчиня кілька секунд поводила «турками» в піску і майстерно відривала їх від цієї «пательні» рівно в мить кипіння, розливала по філіжанках з відбитими ручками (мені пояснили, що ручки філіжанок працівники гастроному псували навмисно, аби їх не крали). Одночасно продавчиня нарізала по два-три шматочки ковбаси чи сиру величезним кинджалом, загортала їх в цупкий сірий картон, зважувала на вагах, брала гроші, відраховувала здачу, відмірювала на око по п'ятдесят-сто грамів горілки, розливала в чарки коньяк, перегукувалась з завсідниками закладу, приймала товар тістечка у великих картонних ящиках, підписувала накладні.

Гамір в черзі стояв неймовірний. Щасливці виринали з натовпу, несучи в руках паперові квадратні тарілки зі своєю здобиччю, і прилаштовувались з ними на високих круглих стійках-столиках, через які в гастрономі взагалі не було де яблуку впасти.

Мирось вказав нам очима на вільні місця довкола стійки, а сам пірнув у натовп. За моїми розрахунками, стояти йому випадало не менше сорока хвилин.

Так ось що означає тут «запросити на каву», подумала я. Вся ця атмосфера здавалася мені екзотичною.

Ми з Томочкою пробилися до стійки і зайняли ліктями побільше місця. На нас гнівно засопіла парочка синюшного вигляду, що поглинала з картону ковбасу, густо намащену гірчицею. З-під столу вони розливали у філіжанки горілку, яку, вочевидь, принесли з собою.


Побачивши мою розгубленість, Томочка підбадьорила мене:

Тут чудова кава! А черги завжди. Не зважайте, ми вже звикли. Інше місце далеко. Та й не таке комфортне...

Отже, для них це було звичне і комфортне місце.

Нормальненько...

Запах розпеченого асфальту, рукотворна кава, ці побиті вищерблені філіжанки з розчерком «Общєпіт», хтиві роти, що припадали до кружалець рожевої, мов попка немовляти, ковбаски, шурхіт промасленого коричневого картону, тихий спів за однією з круглих стійок, блаженні вирази облич, об'єднаних під дахом цього доісторичного «сільпо», все говорило про миті безхмарного і бездумного щастя, де немає місця боротьбі за життя, де завтрашній день гарантовано схожий на минулий. І через те єдина радість ось так пити каву в гастрономі на розі вулиць, гомоніти і мати на те час. Купу часу, видовженого, мов тінь після полудня, часу безкінечного і не напакованого, мов валіза, мільйоном справ. Часу, що зупинився і стоїть, мов пам'ятник посеред скверу, і не може зійти зі свого п'єдесталу, аби сказати: «Поховайте та вставайте…»

Попередня
-= 54 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар