Слава ЗСУ!

Д-д-дівчина має рацію! Якщо хочете знати, зубрити часом буває досить корисно!

Вони зі здивуванням поглянули на мене.

У Мирося був такий погляд, що я злякалася: невже він мене упізнав?!

Хоча це був погляд, яким на мене накидали всі особи чоловічої статі і який, швидше за все, стосувався вмісту мого викличного шифонового топу. Мирось не став винятком. Поки ця парочка не оговталась, я повела далі:

Можу поділитися своїм досвідом!

І розповіла історію з навіженою вчителькою.

І що, здійняв брови Мирослав, ці визубрені абзаци вам знадобились?

Звісно! посміхнулась я. Я їх цитувала на кожному кроці! По-перше, це займало чималу частину часу на іспиті, по-друге, ніхто не міг сказати, що це невірно. По-третє, до цих формулювань я додавала свої коментарі. І «п'ятірка» гарантована!

А що то за абзаци? поцікавилась Томочка.

Зараз виконаю цей номер! змовницьки підморгнула я і проказала монотонним голосом: «Двадцять п'ятий з'їзд КПРС визначив подальшу програму послідовного підйому матеріального і культурного рівня радянського народу на основі пропорційного і динамічного розвитку народного господарства…»

Все це я вимовила на одному подиху, без жодної зупинки, дивуючись тому, як довго може сидіти втовкмачена в юну і свіжу голову абракадабра. Адже ці завчені багато років тому фрази лізли з мене механічно, мов перекручене м'ясо з м'ясорубки.

Вони розсміялися.

Хіба таке можливо повторити?!

Я додала ще два завчені абзаци з того ж репертуару.

Ну от, вчіться, діточки, серйозно промовила я. До речі, це вам знадобиться року до… я замислилась, вісімдесят сьомого чи навіть восьмого включно!

Дійсно, чудова порада! згодилась Томочка. Можна будь-який білет починати цим текстом не промахнешся!

А чому лише до вісімдесят восьмого? підозріло запитав Мирось.

Потім почнеться інше життя… невизначено сказала я.

В якому сенсі інше?

Вони дивилися на мене двома парами розширених від цікавості очей майже так само, як кілька днів тому мешканці квартири номер 8 на моїй околиці.

Я зробила вигляд, що пропустила питання повз вуха.

Вибачте, нарешті наважилась задовольнити цікавість Томочка. А ви хто? Наш новий куратор? Чи вчитесь на заочному?

Я зрозуміла, що гачок закинуто, цікавість виникла і має перерости в дещо більше і що тепер можу клеїти будь-якого дурня.

І вже сьогодні ані Томочка, ані мій дорогенький Мирослав не зроблять мені жодного зауваження!

Помиляєтесь, загадково промуркотіла я. Вважайте, що я ваш випадковий співрозмовник. А сюди мене занесла доля і… спека: в цих університетських стінах завжди прохолодно. До того ж немає нічого кращого, як погомоніти з випадковими співрозмовниками. Чи не так?

Вони слухняно закивали головами і обмінялися швидкими поглядами. О, я знала, що значить це переглядання: я здалася їм цікавим «людським матеріалом». Чудово!

І я повела далі:

Принаймні я не знаю більшої комфортності, ніж говорити з людиною, яка тебе не знає і якої не знаєш ти. Але мусиш якийсь час перебувати з нею під одним дахом. Це все одно, що розмовляти з Богом. Ви коли-небудь розмовляли з Богом?

Здається, у Мирося відвалилася щелепа, він категорично похитав головою і хотів щось відповісти, але я не дала йому вимовити ані слова, махнула в повітрі рукою і посміхнулася:

Неправда! Немає такої людини в світі, яка з НИМ не розмовляє!

Я не розмовляю, впевнено сказав Мирось.

Неправда. А у кого сьогодні вранці ви просили гарної оцінки? посміхнулась я. Чи скажете, що такого не було?..

Мирось зніяковіло мовчав.

А-а-але ж… від хвилювання Томочка навіть почала затинатися так само, як я. Але ж Бога немає.

Я знову зобразила котячу посмішку:

Це ви кажете зараз. Після іспиту з політекономії. Цікаво, що ви скажете років через двадцять…

Навряд чи ми змінимо свої переконання, суворо сказав Мирось.

Я подумки розсміялася. Але навіть подумки це вийшло надто голосно: сміх так і стрибав з моїх очей. Згадала, як буквально позавчора він з розумним виглядом переконував Томочку в зворотному…

Люди, що живуть на цій земній кулі, всі різні, продовжувала я. Серед нас є навіть папуаси! Вже не кажучи про різних диваків, злодіїв і збоченців. Є хворі, здорові, мільйонери, жебраки, грішники і святенники, вчені і кретини… Одне слово, можете розвинути цей перелік, як завгодно. Худі і опасисті. Брюнети і блондини. Американці і… албанці. І між всіма нами величезна різниця, часом прірва. Нездоланна прірва у всьому. Але є лише одна схожість: з НИМ принаймні хоч раз говорив кожен! Точно!!! розширила очі Томочка. Вона дивилася на мене з захватом. Мирось виглядав розгубленим. Він напружено шукав аргументів і нарешті вимовив приглушено: І… Сталін… розмовляв?.. Ще б пак! впевнено сказала я, хоча регіт просто душив мене зсередини. Не сумніваюсь була мить, коли він верещав до НЬОГО, мов пацюк! Зависла пауза. Вони напружено осмислювали почуте. Я тим часом поглянула за вікно, де на протилежному боці вулиці висіли плакати з портретами тієї когорти, яку мої батьки шанобливо називали «члени Політбюро». Сказавши «а», треба казати далі, подумала я і продовжувала говорити цілком серйозно: Якби всі вони, вказала рукою за вікно на ті велетенські портрети, одразу знали, що коли-небудь усе ж таки доведеться відповідати, у них би не було таких задоволених пик.