Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Якби

Біля мене стояла дівчинка років десяти.

Розпатлані коси, стара свитка, трохи завелика біла сорочка, яка звисала зі смаглявого плеча, і намисто довкола худенької довгої шиї, зроблене з нанизаних на нитку червоних, трохи прив'ялих, ягід.

Звичайне сільське дівчисько. Але ця ягідна низка на шиї і колір очей вони були сині без жодного домішку іншого відтінку! робили її казковою лісовою істотою. Так, мені погано, погодився я. Чому? запитала вона, ступивши ближче. Я і сам шукав відповіді на це запитання, хоча мені його ніхто не ставив, аби я міг сформулювати свої претензії вголос. Просте запитання дівчинки змусило мене замислитись. Завжди важче відповісти на питання «чому», ніж на «як»…

«Як» це лише така чи інакша дія, вчинок. А от на запитання «чому» можна шукати відповідь все життя.

Тоді моє маленьке «чому» формулювалось досить просто:

Тому що мені тісно… сказав я, намагаючись пояснити свій стан.

Тісно тут чи в світі? серйозно уточнила дівчинка, обдаючи мене своїми синіми вогнями.

Ох, як мене пересмикнуло від цього «в світі»! Адже я думав про те саме: чи скрізь мені буде так задушливо, чи варто лише ступити за паркан свого благополуччя, аби відчути велич відкритого простору, подих нового вітру і власну спроможність протистояти задушливій буденності.

Ще не знаю, чесно відповів я.

Ну, то взнай! посміхнулася вона.

Як?

Моє маленьке «як» вирвалось назовні випадково, адже на нього моя відповідь була досить чітка. Лишалося тільки подолати страх. Але мені було цікаво, що скаже ця «лісова мавка».

Дійди до того краю лісу, сказала вона. Він такий великий! Йти доведеться довго день чи навіть два. А коли вийдеш з протилежного боку, одразу зрозумієш, чи хочеш йти далі, чи варто повернутися…

Який чудовий рецепт, подумав я. І який простий. Дійсно, треба хоча б випробувати себе, а не сидіти і нидіти біля цього ставка.

А ще… Вона глибоко замислилась і додала те, про що я почав думати лише згодом: Якщо і в світі тобі буде тісно можна уявити, що ти НЕ ТУТ!

Тобто? не зрозумів я.

Вона зітхнула і поглянула на мене, як на хворого або на дорослого телепня, котрий не розуміє простих речей.

Ось, наприклад... Вона ненадовго замислилась. Коли я полощу білизну в ополонці, мені здається, що звідти до мене махають крилами морські ангели. Татова сорочка найстарший Синій Ангел, вожак зграї, хустини і рушники теж мають свої імена. Всі вони бранці води, а я мушу визволити їх з безодні. Коли я розвішую білизну знаю, що янголи злетять… Розумієш? Я не розумів, сприйнявши її туркотіння за звичайну дитячу маячню. Потім, під час небезпек, хвороб, бідності і голоду, я багато разів уявляв це «НЕ ТУТ» і все в житті ставало на свої місця. Жити в собі ось що мала на увазі дівчинка з синіми очима і тоді ніколи не відчуєш тісняви! Це був ще один простий і чудовий рецепт. Але була в цій зустрічі і ще одна незбагненна річ. Можу здатися вам божевільним, але скажу: якимось дивом Бог послав мені, як сказали б зараз, «негатив» або «виворітку» доленосної зустрічі Егля з Ассоль. Сподіваюсь, вам не треба пояснювати, хто це? От і добре… Ця шалена думка прийшла мені в голову в одну з безсонних в'язничних ночей, коли уявляв, що лежу в каюті човна, що прямує до Пуерто-Ріко, і щасливо посміхався в стелю, наводячи жах на своїх співкамерників. Ось тоді і зрозумів, що означає її «не тут». …Коли ми розпрощалися, я запитав, як її звуть, вона відповіла: Марія. І назвала прізвище одного з заможних хуторян.

Отже, вона не була лісовою істотою чи витвором хворої уяви. Цілком реальна дівчинка десяти років.

Я серйозно подякував їй за розмову і сказав, що негайно зроблю так, як вона радить, піду на край лісу і зрозумію, чи зможу йти далі.

Коли ти повернешся? запитала вона.

Коли навчуся жити так, як ти, «не тут»! пожартував я.

Вона кивнула і пішла.

Пішла в один бік лісу по стежці, що вела до її хутора, я в інший…


…Він замовк. Здається, навіть дерево, що височіло над нами, затамувало подих. Я боялася, що він припинить розповідь, адже виглядав втомленим.

Ви навчились? запитала я, ледь стримуючи незрозумілу тривогу.

Про це можна було й не питати, але я хотіла, аби він швидше перервав паузу.

Ви здогадливі… посміхнувся він.

Я бачила, яке зусилля над собою зробив, аби знову заговорити.


Колись про ті часи писатимуть книги і дослідження і все стане на свої місця. Ви доживете до них. Світ здригнеться, і дороги назад не буде. Колись…

Але тоді ми мусили жити в запропонованих умовах. А вони були страшніші за найстрашніший сон. Та в цьому сні ми мусили жити, адже життя одне.

Попередня
-= 65 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар