Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Якби

Я нічого не розумію, але ти впевнена, що робиш правильно? тихо запитала Томочка.

Я впевнена, що роблю правильно, щодо тебе, сказала я. А щодо себе, то впевнена лише в одному: я знаю, що таке любити.

Більше я нічого не сказала.

Дала зрозуміти, що розмову закінчено, відвернулась обличчям до стіни. І тактовна Томочка, кинувши на мене розгублений погляд, ретирувалась із кімнати.

Поки вона тут, поки буде заспокоювати Мирослава, у мене є шанс непомітно вислизнути з квартири. Я більше не відчувала її своєю, бути тут стало нестерпно. Все в ній промовляло про мою тимчасовість. Тут не було жодної речі, котра б стояла на тому місці, на якому б хотіла я, все обставляв Мирось. І не дай Боже було зрушити з місця хоча б тумбочку чи стілець або поміняти фіранки. Спочатку я бунтувала, потім змирилась, а потім все переводила на жарт. І намагалась більше часу проводити на роботі… Я без жалю зачинила за собою двері.


У мене була ще одна важлива справа. Вона мала поставити остаточну крапку в сумнівах щодо реальності того, що відбувається.

Я взяла таксі і поїхала в університетський сквер.

Була майже та сама година, коли ми домовлялися зустрітися з Олегом кілька днів тому, а точніше цілу вічність тому, коли все в житті здавалося мені суцільною маячнею, безладом і втратило будь-яку цінність.

На вулиці так само стояла спека, але тепер я її не помічала. Сквер був майже порожній: певно, люди зрозуміли, що ця аномальна погода таки не жарти, і рятувалися від сонця за фіранками своїх помешкань.

Я мала надію, що старі люди не полишають своїх звичок, і не помилилася: фігурка в чорному, мов суха гілка, стирчала на тій самій лаві.

Внизу крутилися і туркотіли голуби, ліниво скльовуючи з гарячого асфальту крихти хліба.

Аделіна Паулівна!

Лікар четвертого управління. Пенсіонерка «союзного масштабу»… Щойно я опустилася на лаву, вона відірвалася від свого заняття і на мене поглянули знайомі, вибілені часом очі. Я подумала, що мені варто нагадати про себе, але старенька приязно посміхнулась:

О! Приємно бачити. Пам'ятаю: ви не любите голубів…

Так, це я, Аделіно Паулівно, промовила я.

Вона оглянула мене з ніг до голови професійним зором.

Ви схудли? Так, так, дуже схудли. Але це вам до лиця. Здається, ви скаржились на хворобу? Як почуваєтесь? Тиск? Температура?

Ще мить, і вона відтягне мої повіки пальцями, змусить показати язика «А-а-а!» і постукає по зігнутому коліні ребром долоні.

Дякую, поквапилась відповісти я, все в порядку. Я не була хвора. Якщо пригадуєте, вас зацікавило те, що я затинаюсь…

До речі, промовляючи це, я помітила, що говорю майже нормально, і повела далі:

Ви дали мені пораду. Так от, я нею скористалася і…

Що за пораду? з цікавістю промовила старенька.

Ну як же? розгубилася я. Ви сказали, що завжди практикували цей метод зі своїми пацієнтами повертали їх в точку відліку початку хвороби…

Невже? знову жваво перервала вона мене.

Я терпляче переказала їй суть нашої минулої розмови.

Вона слухала і дивилася на мене з непідробним захватом.

Нарешті в її очах засвітилось розуміння, і вона промовила:

Точно! Це мій винахід, який я назвала «ситуативна медитація»! На жаль, він ніде не зафіксований. В ті часи було досить важко пройти патентну комісію… Вона тяжко зітхнула. Тому я практикувала цю методу лише з тими, кому довіряла.

Вона ще трохи помовчала, а потім живо запитала:

Ну і як? Ви спробували? Щось вийшло?

Я зніяковіла. Не могла вирішити, чи варто їй розповісти про те, що «вийшло».

Взагалі, коли я починала думати про те, що про мою пригоду рано чи пізно доведеться комусь розповісти, слова плутались в моїй голові і я не вірила самій собі. Тож як про це розповідати комусь іншому?

Як пояснити цій бабці, навіть якщо вона за свій вік звикла мати справу з психами, що це була ніяка не «медитація», а цілком реальне потрапляння в цілком реальний час? Старенька терпляче чекала на відповідь. І я наважилась. Розповіла, як приїхала на місце, де колись стояв мій будинок, як відчула біль, який спочатку сприйняла за напад гастриту, як посеред новобудівель побачила зелену оазу свого дитинства, як увійшла до під'їзду, як подзвонила в двері… І про те, що до кінця розв'язки ситуації з моєю вадою залишилося два дні, а я ще більше заплуталась і боюся, що цей останній день «час Х» буде для мене дійсно останнім днем перед закриттям «лазівки», а я так нічого не встигну зробити. Адже не знаю, що саме треба робити. Звісно, я уникла особистих подробиць. Намагалася говорити якомога чіткіше, ніби дійсно сиділа в кабінеті перед лікарем.

Попередня
-= 71 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар