Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Якби

Її очі знову засвітилися лукавою посмішкою:

Або уявити, що не було каналізації, теплої води в крані і навіть світські дами, яких так гарно показують в кінофільмах, пахли, як смітникові баки, і носили під перуками рурочки для збору бліх! Ми одночасно розсміялися, і це зняло деяку напругу, що виникла на початку розмови.

Шкодувати можна лише за молодістю, яка так швидко минає, продовжувала стара. Я думаю, що щаслива саме тепер, в цьому часі теж недосконалому, який комусь також буде здаватися жахливим. І саме тому, що попереду в них будуть інші, більш оптимістичні перспективи.

Вона тяжко видихнула, ніби скинула камінь, що котила вгору.

Ми трошки посиділи мовчки.

Навіть голуби принишкли біля ніг, витягуючи свої сіро-фіолетові шийки.

Я мала йти.

Ще раз подякувала їй, цього разу цілком щиро, і запевнила, що обов'язково приходитиму до неї в сквер.

Вона зітхнула і, як дитина, взяла з мене «чесне слово». Я поклялась, підкріпивши вислів певним жестом: даю голову на відсіч!

Ми знову розсміялися. Я почала підводитись, але, відчувши до старої довіру, наважилась на ще одне запитання, котре неймовірно хвилювало мене. Довелося додати до своєї розповіді іншу про Івана.

Ви говорили про оптимістичні перспективи, закінчила свою розповідь я. Але ми розійшлися в часі. Нині ми просто сторонні люди. Я не знаю, що робити в такому випадку…

Вона поглянула на мене тим самим незворушним поглядом, котрий так здивував мене на початку, і знизала плечима:

Буває, люди ніколи не знаходять одне одного лише через те, що хтось із них вийшов з будинку на десять хвилин раніше… А вам так шалено пощастило: віднайтися, долаючи час! Про що тут думати? Вибачте не розумію…

Я поглянула в її очі. Зазирнула так глибоко, що мені здалося: бачу в них купу інших очі Моєї Дівчинки, Богдана Ігоровича, Івана, всіх, з ким мені було добре останнім часом…

…Отямилася лише тоді, коли побачила, як маленька чорна фігурка Аделіни Паулівни, пенсіонерки «союзного значення», лікарки четвертого управління, зменшується і тане в спекотному мареві на тому кінці університетської алеї…


…Додому повернулася пізно, перед тим добряче «поводивши козу» містом.

Спочатку пішла до того самого гастроному на розі вулиць, де «позавчора» стояла в черзі за кавою разом зі своїми «юними друзями».

Тепер тут була затишна кондитерська без жодних черг і п'яниць, із італійською кавоваркою, меблями в стилі хай-тек і чемними юними офіціантками.

Але мені хотілося випити, і я рушила вниз вулицею до знайомого бару, де під здивованим поглядом бармена (в таку спеку п'ють лише самогубці, певно, думав він) випила сто п'ятдесят грамів коньяку і просиділа зо дві години.

І нарешті на мене зійшов спокій, як велика кольорова хвиля, в якій я попливла, поволі перевертаючись з голови на ноги і назад, втупившись очима у великий плазмовий екран, що висів на стіні, в ньому все рухалось і мерехтіло, видавало звуки і тексти.

Мені знову не було куди йти і куди поспішати.

Як ТУТ так і ТАМ. Хоча одну адресу я пам'ятала чітко. Але намагалася про неї не думати. Кому я потрібна? Не знаю. Ні в чому не впевнена. Вишу в повітрі як тут, так і там. І в очах мерехтить. Підвелася, подякувала, вийшла на сонце. Після кондиціонера тілом побігли мурашки таке враження, що я розбиваюсь у повітрі на міріади холодних крапель. Додому йшла пішки, і це теж подовжило дорогу на півтори години.

Поки йшла, згадала, що перебуваю в своєму звичайному, але давно забутому стані: йду вулицею і дивлюсь, як під ногами, мов кіноплівка, тече стрічка сірого асфальту. Йти б так завжди, не зупиняючись…


…Не дуже приємно заходити в квартиру після сцен, до яких, як виявилось, не була готова. Всі роки, проведені тут, видавалися змарнованими.

Це стало особливо зрозумілим, коли побачила, як Мирось риється в моїх речах, розкиданих по всій кімнаті.

Певно, шукав «сліди злочину», які дали б йому відповідь на те запитання: «Хто він?»

Якби питання стояло інакше «чому?», я, можливо, згодилася б відповісти на нього. Але тепер мені просто було прикро, що все виявилося таким фарсовим, несправжнім. Всі пояснення, котрі я заготувала, всі слова і доводи виявились зайвими.

Я вирішила мовчати.

Пройшла повз розкидані речі і лягла на ліжко просто в одязі. Хотілося одного заснути.

Нагулялась? зловісно прошепотів Мирось. Ти п'яна! Все за класикою, хто б сумнівався!

Так, у нього ніколи ні в чому не було сумнівів.

Я невизначено покрутила в повітрі рукою, мовляв, так, саме так, «все за класикою», і нагребла на голову подушку. Чомусь уявила, що зараз він сяде на неї зверху і все буде скінчено...

Попередня
-= 73 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар