Слава ЗСУ!

Натовп розступився перед ними, як хвилі моря, відкриваючи їхньому зору страшну картину злочину нещасне скособочене авто діставало черевом землі.

Тітонька Іра хитнулась і сплеснула руками. Її підхопили, почали дмухати в обличчя, хтось крикнув: «Води! Води!» Дядько Микола тричі оббіг своє дітище, присідаючи біля кожного колеса.

Тату, ми поїдемо? стрибав біля нього Ярик.

З пічки на лаву! відрубав Микола. Тут роботи на пару місяців на чотири колеса заробити не жарт!

Сусіди знову загомоніли, кожен давав свої поради, хтось кинувся за дільничним.

Бачте, що робиться? штовхнула мене в бік тітка Ніна. Певно, у вас в Прибалтиці такого не буває… Така біда людям, така гриза…

Я кивнула і сховала руку за спину, адже саме зараз помітила на ній недочищену масляну пляму.

Шукала очима Ніку і нарешті помітила її вона стояла далі від всіх, і її очі було наповнено сльозами розпачу.

Вона теж помітила мене і посміхнулась крізь сльози.

Підійшла.

Ми збиралися їхати на дачу… тихо сказала вона.

Я знаю.

Тітонька Іра припала до даху авто, мов до кришки труни, і ридала, приговорюючи, що це авто єдине, що у них було цінного, кляла злочинців, а заразом і міліцію, і власне життя, в якому «пашиш, пашиш, а потім якісь виродки зводять все на пси!», і таке інше.

Годі! прикрикнув дядько Микола, взяв Ярика за руку, дружину під лікоть і повів усіх додому. Так вони втрьох і зникли в темряві. Невтішні. Ображені. Обурені. Ошукані. Вибиті з колії. Якби… Якби ж знали, що сьогодні мають святкувати свій День Народження…

Я посміхнулась і зітхнула з полегшенням, поглянула на Ніку. Вона ще ковтала сльози і виглядала розгубленою.

Ніко, сказала я, хочеш, підемо до річки?

Відверто кажучи, спершу я хотіла повести її в кав'ярню, пригостити морозивом і лимонадом, але вчасно згадала, що не маю тутешніх грошей.

Ніка з подивом глянула на мене:

А ти можеш?

Дійсно, подумала я, чи зможу вийти за межі двору? Але якщо вона буде зі мною, то, мабуть, вона мене і виведе.

Спробую, сказала я. Сьогодні у мене вихідний. І взагалі останній день мого відрядження. Маю на те повне право.

Очі дівчинки радісно зблиснули.

Добре! стрепенулася вона. Тільки я збігаю за Тедді!

Я навіть рота не встигла розкрити, як вона опинилась біля під'їзду. Я ледь наздогнала її.

Не треба!!!

Закричала так, що аж затих і завмер натовп біля машини, в наш бік повернулися голови, запала тиша. Я побачила купу здивованих, а потім і підозрілих поглядів. Крадькома кинула погляд на свою футболку: на ній залишилась свіжа руда пляма мабуть, я випадково чиркнула рукою...

Зараз хтось першим вкаже на мене пальцем і я пропала. Тим більше що мої долоні ще пахнуть машинною олією. Я приязно кивнула всім сусідам і, намагаючись поводитись якомога спокійніше, присіла біля дівчинки:

Н-н-ніко, д-д-дорога, візьмемо Т-тедді наступного разу, д-добре? Від хвилювання я знову не могла нормально вимовити жодного слова.

Добре, просто погодилась вона і взяла мене за руку.

І ми пішли з двору.

Я і дівчинка з цього будинку.

Спиною відчувала, що сусіди дивляться нам услід. Щойно ми скриємось із поля їхнього зору, як вони хтось перший з них висловить свою підозру, яка зараз лише витає в повітрі на рівні химерної здогадки.

На межі лазівки мені закортіло обернутися. Я знала, що назад Ніка повернеться сама, що я вже ніколи не побачу цього подвір'я ані завтра, ані післязавтра. Тепер дівчинка була моїм провідником, з яким я востаннє вийду за ці межі.

Я міцніше стисла її руку, і ми благополучно оминули дерево.

Вийшли на шосе, за яким була річка. І пришвидшили кроки. Потім побігли хто швидше?! Обганяючи мене, Ніка засміялась…

Я мимоволі поглянула на годинник була десята ранку.

Тедді лишився вдома.

Цей свідок був німим від народження…

…Ми лежали в траві на березі річки і, заплющивши очі, ловили обличчям сонце. Я поставила запитання, яке досі не давало мені спокою:

Ніко, навіщо ти хотіла неодмінно взяти Тедді?

Не знаю, сказала вона. Просто так…

Я посміхнулась: от звідки виросли ноги в моєї інтуїції. Додому її гнала тривога, якої вона не могла пояснити. У матері ніколи не було таких передчуттів.

Дивна дівчинка. Що я маю зараз зробити? Адже головне зроблено: я, мов курка, відволікла курчатко від небезпеки. Що ж іще? Нині я лише трохи продовжила її дитинство, в якому не буде смерті друга і зради батька, не буде хвороби і того затьмарення, котре оселилося в дитячій уяві привидом «чорного чоловіка».

Ніко, сьогодні я поїду, сказала я, далеко і надовго. Швидше за все назавжди. Це обов'язково? запитала вона. Це необхідно. Ми більше не побачимось? А нам і не треба бачитись. Просто будемо знати, що ми, я і ти є. Ти це знатимеш напевно. Вона засмутилася. З тобою лишаються твої друзі Ярик, Богдан Ігорович, додала я. А попереду ще стільки всього! Ти чарівниця? скинулась вона. Будемо вважати, що так. Я все про тебе знаю. А тепер ти дала мені можливість дізнатися більше. І я тобі дуже вдячна. Навіть не уявляєш як! Ти говориш незрозуміло, як і всі дорослі… сумно вимовила вона. Я подумала, що варто викласти їй всю правду ось тут і одразу. Попередити. Дати настанови. Вберегти від помилок. Напрясти з усіх боків по три короби м'якої вовни… Можливо, навчити битися. Надати список «необхідної літератури». Розповісти, що тоді, в перший день нашої зустрічі, загубила на сходах не «пудреницю», а мобілку, і пояснити, що це таке. Прочитати лекцію про комп'ютер і Інтернет. Натякнути про стосунки з чоловіками, попередити про наслідки. Застерегти від алкоголю, випадкових нічних авто, надлишкової відвертості, романтизму і невиправданих сподівань. Проінструктувати, за кого варто голосувати на виборах?!!