Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Якби

Сині «Жигулі» стояли під під'їздом. Цвірінькнула перша пташка, нагадуючи, що на роздуми немає часу ще півгодини і засвітяться перші вікна, у двір заїде молочний візок, а той єдиний «цвіріньк» перетвориться на суцільний пташиний гамір.

Я витягла інструменти і, оглядаючись, побігла до авто. Присіла в його тіні. Перечекала хвилину чи нікого немає? і встромила гак в шину, обмотавши його рушником.

Тепер треба було вдарити по ньому якомога сильніше. Чи вийде? Шина здавалася залізобетонною. Вдарила. Нічого!

Вдарила ще, прокрутила гак і почула, як з діри почало виходити повітря. З одним колесом було покінчено. Але замінити одне колесо не проблема. Тому приступила до трьох інших. Наступні удари були влучнішими. Мені здалося, що авто «дихає» так голосно, що перебудить увесь будинок.

Молоток і гак я кинула біля нього. Так, як це роблять наймані вбивці лишають зброю біля бездиханного тіла, з тією різницею, що це «тіло» дихало досить інтенсивно і навіть посвистувало, виганяючи з себе залишки повітря.

Добре, що немає сигналізації, як на нинішніх іномарках! Авто поволі осідало.

Чудово! Чотири зіпсовані колеса це не жарт.

Відповзати від машини довелося ледь не навколішки.

Ранок вже вступив у свої права. Сонце лоскотало крони дерев, у яких все голосніше лунав пташиний хор.

Тепер треба було потурбуватися про наступне зробити так, щоб мене тут не помітили. Зі мною не було жодної старої речі, яка б вивела мене до певного часу з цієї пастки. Отже, варто десь заховатися, перечекати до дев'ятої до того часу, коли подвір'я оживе, привести себе в порядок (адже я добряче забруднилась, виконуючи свою чорну справу) і увійти у двір в потрібну хвилину так, ніби нічого не трапилось. Якщо бодай хтось помітить мене тут зараз я пропала!

Сховатися в під'їзді? Сісти під «грибком»? Стати під деревом? Залізти під кущі бузку в палісаднику? Все це не здавалося мені надійним помітять.

Вийти за межі і назавжди зникнути? Не підходить. Я точно знала, що сьогоднішній день останній, а справу зроблено лише наполовину. Куди подітись? Куди?

Стоп! А «халабуда»? Як я могла забути про неї?

За будинком ми з Яриком побудували «халабуду» таке собі шатро на чотирьох палицях, вкрите старими ковдрами і сухою травою! Як я могла про неї забути?! Хоча що тут дивного, якщо не пам'ятала головнішого? Очевидно, дитяча пам'ять, захищаючись, витерла з якихось мозкових звивин все, що не вкладалось в мої тодішні поняття. Звідки ж в ній могла лишитися згадка про «халабуду»?

Події цієї ночі повертали мене в потрібне русло.

Ховаючись під стіною будинку, я пробралася на задній двір і одразу побачила сховище. Пірнула в нього, мов лисиця в нору.

Ретельно відтерла руки. Дістала люстерко ніс і щоки теж були замурзаними, але у мене купа часу виправити це неподобство.

Піді мною м'яко прогинався товстий шар сухої трави, я скрутилась калачиком і несподівано відчула, як на мене сходить сон. Млосний, розслаблений сон. Він входив у кожну клітину разом із ароматом трави.

Так, мабуть, почуває себе ще не народжене курчатко за стінками ще теплого яйця. Курчатко, котре не знає, які тоненькі і нетривкі ці стінки. Варто лише стукнути по них лезом ножа, і… зашквариш на сковорідці.

Тепер я розумію, чому не відчувала затишку навіть у власному ліжку з шовковими простирадлами, певно, назавжди запам'ятала це відчуття спокою і захищеності саме тут, на трав'яній підлозі.


З вулиці долинали ледь чутні звуки, ставали все голоснішими.

Час від часу я поглядала на годинник, забороняючи собі засинати.

Нарешті «час Х» настав. Я це одразу зрозуміла, почувши крик тітоньки Ніни.

Чудово уявила, як на тому кінці двору, стоячи перед понівеченим автомобілем, задравши голову, вона кличе батьків Ярика:

Ми-и-и-и-ко-о-о-ло-о-о!!!

Визирнула назовні нікого. Можна виходити. Швиденько випірнула зі свого затишку, обтрусилася, пригладила волосся і легкою ходою вийшла на подвір'я.

Перше, що помітила, Ярика і Ніку на пожежних сходах, вони навперейми спускалися вниз на крик тітоньки Ніни.

А вона стояла перед перекошеними «Жигулями» і репетувала на все подвір'я: От бандюки! Сволота! До неї приєднався і «хор хлопчиків» Нахал Нахалич, Ваня-«встань-з-диваня» і ще з десяток цікавих: В міліцію треба заявити! Та хто ж їх тепер знайде?! Треба зняти відтиски пальців з молотка! Руки таким рубати треба, а не пальці знімати! Краще одразу голову! Дивіться ось цим гаком прорубали! А чий це молоток?! З під'їзду вже вибігали схвильовані Ярикові батьки. Дядько Микола на ходу підсмикував сині спортивні штани, тітка Ірина у фартусі, з руками, обсипаними борошном (певно, готувала млинці в дорогу).

Попередня
-= 77 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар