Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Якби

Вона кидається на цю ненависну білу спину, кусає, дряпає її.

Відчуває, як руки з довгими пазурами намагаються скинути її.

Зоя вскакує, і вона осипається з її гладкого тіла, мов тирса. Підводиться і знову кидається кусатись!

Ох ти, мерзото! кричить Зоя і киває батькові: Вгамуй її, бо я за себе не ручаюсь!!! Це ж треба таке!

Крізь сльози вона бачить червоне батькове обличчя.

Він ще живий, тільки дуже червоний навіть пурпуровий, ніби перестиглий помідор. Але живий!

Він зіскакує, замотується Зойчиним халатом.

А потім…

Потім відриває її від Зойки. І замість вдячності і захисту вона відчуває його страх, ворожість, огиду, мов він бореться зі змією. Він з усієї сили жбурляє її в протилежний бік. Вона кулею відлітає просто до стіни. Дзвінко цокається головою. Їй навіть здається, що голова розколюється, мов яйце, і все, що знаходиться всередині, стікає по стіні.

В голові дзвонять дзвони.

Дзвін вібрує у всьому тілі.

З носа тече струмок крові. Вперше вона бачить кров так близько. Вона така дивно-яскрава, мов калиновий сік. І така ж рідка. Не така, як в кіно, де кров схожа на мед чи чорнила…

Батько присідає поруч, щосили тормосить її за плечі. Що більше тормосить, то більше лунають дзвони. А крізь них долинає голос:

Скажеш матері приб'ю!

Тітка Зоя височіть над ними, загорнута в простирадло, мов статуя чи примара.

А може, все на краще… каже вона.

Стули пельку, каже батько.

Вона не хоче їх чути.

Голосніше вмикає дзвони. Вони рятують її від цих голосів.

Виривається.

Вона так міцно виривається з його рук, що з носа ще більше б'є червоний струмок. Б'є і потрапляє прямо до рота солоний і гарячий. Вона ковтає і спльовує його. І мчить до дверей, на сходи. Мчить повз заведені «Жигулі», повз здивовані обличчя Ярика і його батьків за склом, повз усе це свято, котре вмить стає для неї чужим. Мчить до арки аби лише швидше зникнути з їхнього горизонту, від їхніх розпитів. Про це нікому не можна говорити! Нікому. Тепер ці дзвони бринітимуть в її голові завжди!

Мчить крізь дворики, ковтаючи горлом кров, здається, вона тече всередині, по самому горлу, як вода. Вона дивиться на вікна, шукає одне з порожньою кліткою…

Влітає на потрібний поверх, розчахує двері, знаючи, що вони завжди відчинені. На порозі над нею змахують крила чорного плаща вона падає в них.

Чорні крила огортають її, здіймають високо в повітря. Вона гойдається в них, мов у гамаку серед листя і зірок там, в іншому житті.

Що з тобою? Що трапилось? Що???

Вона вдивляється в обличчя.

Їй страшно. Вмить світ перевертається і стає ворожим, чужим. Якби бути кішкою забилася б зараз під ліжко.

Я-я-я-я-я… каже вона, а потім просто хапає повітря ротом, мов риба.

Не може вимовити ані слова…




13 червня


…Я-я-я… прокинулась від власного голосу.

Він жив сам по собі і намагався вирватись із гортані чи то стогоном, чи то словом. Від цього стогону і прокинулась. Серце калатало. Я глянула на годинник третя година. Завжди не можу визначитись щодо часу чи настає ранок, чи все ще триває ніч. Зараз мені краще було думати, що ранок.

У квартирі тихо. Мирослав спав в іншій кімнаті. Я почала тихо збиратися: джинси, футболка…

Обережно пробралась до ванної там в нижньому ящику шафи зберігалися інструменти. Я давно не заглядала туди і боялася, що не знайду там потрібного. Але все, що шукала, виявилось на місці досить великий і важкий молоток і купа різних цвяхів. Але цвяхи були тоненькими. Натомість під руку потрапив якийсь грубий гак загнутий літерою «г» і з досить гострим кінчиком. Не пам'ятаю, навіщо він був нам потрібен, мабуть, його лишили будівельники, коли робили ремонт. Я покрутила гак в руці і вирішила, що це те, що потрібно. Гак і молоток загорнула в рушник і поклала в полотняну сумку. Все це робила тихо, в темряві. О пів на четверту вийшла з будинку.

До п'ятої мала дійти до місця раніше не треба.

Сумка з молотком відтягувала плече…

Місто було порожнім, в сірому мареві неба поволі танули останні зорі.

На початку шостої я дісталася околиці, але втоми не відчувала, була зібрана і зосереджена, як ніколи. Всі думки відступили. Боялася, як завжди, лише одного чи зможу перейти лазівку.

Проминула новобудови.

Побачила дерево.

Перехрестилась і зробила крок вперед.

Біль і запаморочення зустріла з радістю: межу перейдено.

Зо п'ять хвилин приходила до тями.

Дворик знову відкрився перед моїм зором. Порожній, порослий деревами, з острівцем палісадника, старою гойдалкою і «грибком». Я втислась у стовбур дерева, оглядаючи дислокацію.

Попередня
-= 76 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар