Слава ЗСУ!

Не знає Тодорко, що ось отут, неподалік, звела колись доля його матір із його батьком. Ось тут, неподалік, схопили яничари дівчину Галю Шлапаківну та й повезли в неволю. Десь тут безрукий чоловік — Тодор Трагіра — біг за кіньми, поки не впав у пилюку… Де він зараз, той безрукий? У матері би треба запитати. Може, ще живий? А може, вже упокоївся в безвісній могилі — нещасний чоловік, що знав на своєму віку тільки нещастя за свій хист та за свою чесність…

— Мамо, а чому ти плачеш? — знову, в котрий уже раз, перепитує малий Тодорко. Вже звикся з тим, що вона — його мати, а не баба—яга. Тільки ніяк не може звикнутися з її слізьми — та ще й у такий радісний весняний день, коли все довкола видзвонює весняним співом. Чи то — птиці? Чи то — срібні джерела скресають у глибинах гір? Чи то — золоті струни від сонця простяг—лися аж до землі, і птахи, літаючи, задівають крильми за ці струни?..

Музика—музика над світом… А мама чомусь плаче й плаче…

А плаче вона, бо взавтра вранці треба їй буде йти назад…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, де мовиться про переможний штурм Іслам—Кермена, якби такий штурм і справді відбувся…

Над високими, червоними від вогню мурами Іслам—Кермена клубочився дим. Дим був чорний і підіймався аж під хмари. Хмари стояли в нічному небі високо, і якби їх не підсвічував вогонь від фортеці, їх зовсім не було б видно. Не було видно зір, не було видно місяця…

Постріли гриміли з усіх боків, кулі пролітали із свистом біля вух. Одна з них зірвала з Яремка шапку. Але Яремко не боявся — він разом з іншими козаками ліз по драбині на високий мур фортеці. Вогонь вирував збоку і вгорі, мури були розпеченими, і Яремко на якусь мить навіть іздивувався, чому не димиться край драбини, приставлений до кам’яної стіни.

Козаки лізли чимдалі вище, затуляючись від каміння, що летіло згори, дерев’яними щитами, мішками з соломою, якимись уламками, знайденими на березі Дніпра…

Дніпро мовчав унизу, а може, він і ревів, та тільки за громом, гуркотом і галасом, за шумом пострілів з пістолів, рушниць, гармат його ревіння не чути було.

Нічний штурм Іслам—Кермена нагадав Яремкові оту першу нічну баталію під Трапезонтом чи Синопом, коли все море було осяяне вогнями палаючих галер, карак і нефів, коли то тут, то там гриміли вибухи і літали палаючі уламки, мов рукотворні комети… О так, це було таки під Синопом — саме ж там Яремко, рятуючись від сеньйора Гаспареоне, стрибнув у чорне, холодне, розхльостане ураганом битви море…

Зараз, якщо доведеться летіти вниз, то вже не врятуєшся. Внизу — не вода, а тверда, кам’яниста земля. Якщо впадеш на неї, то — смерть!.. Щоправда, внизу підстрахо—вують хлопці—козаки. Вони тримаються за довгі вірьовки, прив’язані до верхньої частини драбини. Якщо вороги й захочуть відштовхнути завантажену людьми драбину від муру, їм не вдасться — міцні вірьовки мало чи не на смерть припинають драбини до мурів!

Яремко лізе й лізе вгору. А повз нього пролітають камені, кожен з яких, якби він поцілив його в голову, тут же обірвав би козакові життя. Але Яремко прикривається дерев’яним щитом — каміння тільки відлітає від нього. Кулі, потрапляючи в щит, втрачають свою силу, одна з них навіть ударила Яремка в плече, але хіба то удар? Навіть не подряпала. Тільки синець і лишиться на день—два!

І тут Яремко побачив, що довга рогатина з—за муру уперлася у верхню перекладину його драбини. Оборонці Іслам—Кермена намагаються драбину відсунути. Але вірьовки знизу повинні тримати міцно. І саме цієї миті Яремко відчуває, що щось негаразд. Глипнув униз — і побачив, що внизу ніхто не тримає вірьовок, — козаки, які тримали їх, кудись поділися! Чи то їх поранено, чи то вони кудись побігли, забувши про своїх товаришів.

Рогатина — її, видно, штовхають кільканадцять ворожих рук! — висовується все далі й далі. А це означає, що драбина відпихається від муру фортеці. А це означає, що незабаром вона, обвішана людьми, стане вертикально, а тоді… А тоді вона повільно—повільно, а потім швидше й швидше, а потім — мов блискавиця, під крики й постріли, упаде на тверду, мов гарматне ядро, землю.

— Хлопці! — кричить Яремко, але крику свого не чує. І здається, що він і справді нездатен подати голос, здається, що все пересохло в нього в роті!..

— Хлопці! — уже не кричить, а думає Яремко і відчуває, що драбина стала вертикально. Ось вона стоїть, стоїть, мов не знає, куди їй іти! Рогатина вже не може штовхати її далі, рогатина у оборонців Іслам—Кермена виявилася не такою довгою, як їм би хотілося! Драбина стоїть, мов роздумує, куди ж їй падати! І, нарешті, вона зважується — ех, якби оце зараз хто—небудь, хай навіть найменший, стояв унизу й підстраховував, якби ж отой найменший потягнув за вірьовку! — і починає падати назад…