Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Мехтодю, — сказав Ляскало.
— Що, Якиме? — тут же озвався Цабекало.
— Завертай свого Муцика — і негайно до самого Дорошенка. Все, що почув, розкажи йому.
— А як же ви? Вам же тяжко буде удвох проти двох…
— Усе може бути, Мехтодю! Ти повинен передати панові гетьманові про полковника все, що почув! Зрозумів? Може бути, що, крім тебе, ніхто не передасть! Ясно?
— Еге ж!
— Тоді бувай!
— Бувайте, хлопці!
І Цабекало тут же чимдуж помчав назад.
Коломайко — блідий, з перекривленим лицем, лютий на долю, що повернулася до нього спиною, — якось нерівно сидів на своєму коні, все совався в сідлі, наче з того сідла стирчав гвіздок.
— Що — все думаєш про палю, пане Коломайку, що соваєшся на коні то так, то сяк? — єхидно запитав Ляскало, — Крім палі є ще й інші кари. Можемо тобі зробити, як Пекарському, якщо спробуєш нас одурити!
Коломайко тільки глипнув на нього та й промовчав.
Про справу Пекарського добре знали й пам’ятали геть усі в Речі Посполитій та й поза нею, хоч відтоді й минуло майже вісім літ. Шляхтич Пекарський підняв у кафедральному соборі Святого Іоанна в Варшаві руку на самого короля Сигізмунда Третього. Він, цей шляхтич, як тільки король зайшов у собор, вийшов йому назустріч і вдарив чеканом по голові. Король Сигізмунд був міцний чоловік, він витримав перший удар. А другого удару Пекарський завдати не встиг, бо королевич Владислав, вихопивши шаблю, збив зловмисника з ніг і хотів уже зовсім його порубати. Та Сигізмунд не дав йому цього зробити. Пекарського зв’язали й посадили у вежу. Там його страшно допитували, намагаючись довідатися про причини замаху, але Пекарський затявся і ні в чім не признався… Страчували Пекарського страшно. На двох санях спорудили поміст, на той поміст посадили Пекарського, прив’язали до руки йому чекан, яким він хотів убити короля Сигізмунда, а під рукою розвели вогонь у жаровні. І от над цим вогнем прилаштували цю руку — і вона повільно перегоряла над полум’ям. Коли перегоріла кістка і рука з чеканом відпала, взялися за другу руку. її перепалили так само… Все це Пекарський витримував ще живим. А потім його, ще живого, розривали розпеченими кліщами і частини тіла залишали на окривавленому помості. І він ще жив. Далі — відпиляли обидві ноги нижче колін. І вже аж потім, щоб припинити його муки, прив’язали Пекарського до чотирьох коней — і розірвали на чотири частини. Потім усе це спалили і вкинули в Віслу…
Яремко мимоволі подумав: усе—таки ліпше було б отому дурному Пекарському, якби круль Сигізмунд дозволив Владиславу вдарити по зловмисникові шаблею іще раз. Відрубав би голову — та й кінець мукам! А то…
І дрож пройшов по шкірі: а що, як Коломайко заведе їх зараз у пастку?!
— Ну, далеко ще до тієї татарської мазанки? — запитав він у Коломайка.
— Недалеко. Осьде він, цей гай, а там трохи далі і ліворуч — скеля…
Тепер уже їхали, обачно придивляючись до всього довкола…
Було тихо. Тільки якісь птахи цвірінчали в надвечірньому гаю.
Нарешті, показалася скеля. Під скелею, між кущами та деревами, стояла мазанка з під сліп куватим віконцем. Неподалік і справді шумів водоспад.
Усе було так, як казав Коломайко.
— Він — у мазанці? — запитав Яремко.
— У мазанці.
— Озброєний?
— Звісно…
— Двері на засуві?
— Ні, — ніби повагавшись, відповів Коломайко.
— Ти дивись мені! Як тільки щось зі мною станеться — твоя голова он у ті кущі полетить! — пообіцяв Яремко. — Чув?
— Чув, — пробурчав Коломайко.
— Ще один вихід із мазанки є?
— Є… З того боку… Лава, а під лавою дірка. її й не видно, бо закрита очеретяним матом.
— На яке слово чи стук він відгукується?
— Ну, я стукаю: раз, два, три! Він питає, хто це. Кажу: козак.
— І що?
— Ну, й заходжу…
— А він нічого не перепитує?
— Ні… Він мене добре знає…
— Так… — промовив Яремко. — Якиме, ти разом з цим гадом іди до запасного виходу. Тільки тихо. А я тим часом піду в двері…
Він постукав так, як і сказав Коломайко: раз, два, три. У мазанці було тихо. Яремко постукав знову.
— Кім бу?[49] — почулося з мазанки. Голос був знайомий. Справді — Гаспареоне!..
— Козак! — відповів Яремко, намагаючись наслідувати голос Коломайка. І обережно потяг на себе двері. Відчув — вони на засуві.
Чортів Коломайко! Таки набрехав!
Гукнути, щоб відчиняв? Може з голосу здогадатися, що це — не Коломайко. Ярема кашлянув…
За дверима почулися кроки. Задвигтів засув.
І враз — немов бабахнули з гармати! Двері бабахнули Яремка в обличчя. Він відлетів у сінях од стіни, ледь не вибивши її спиною. Стіна його й порятувала. Він не впав. Хоч у голові запаморочилося від удару, а по лобі ось—ось — це він відчув! — потече кров…
