Слава ЗСУ!

— Ні, не глухонімий, — твердо сказав Яремко. — Гаспареоне сам про це сказав іще п’ять літ тому. Це — раз! По—друге, зараз ми його поведемо до гетьмана Дорошенка, а той покличе полковника та й розпитає, на яких це мигах розмовляли між собою Коломайко й Мізерниця!.. Я тебе ще з Дністра запримітив, Коломайку, хоч ти там і закривав свою пику краєм чалми, а зараз шлик на обличчя кидав, щоб тебе раптом ніхто не пізнав!

— То що будемо робити з цим гадом? — запитав Ляскало, закінчуючи перев’язувати прострелену руку Коло—майка. — Поведемо до гетьмана, щоб його на палю посадили?

— Дорошенко такий, що посадить, — підтвердив Яремко. — У нього вдача — як у Сагайдачного. Той, кажуть, був жорстокий. А із зрадників та ворожих підслухачів шкуру живцем здирав… Отак, пане Коломайку! Вставай!..

Коломайко, похитуючись, підвівся. Обличчя перекривлене, бліде…

— Нічого, не корч із себе бідолаху, турецький прислужнику! Будеш уже сьогодні на палі!..

Вони посідали на коней, а зв’язаного Коломайка повели назад — але вже не до намету полковника, а до намету гетьмана.

І тут Яремкові зринула думка.

Він зупинився. Зупинилися й Ляскало та Цабекало. Зупинився кінь Коломайко. І Коломайко зупинився…

— Слухай, продажна шкуро, — сказав Яремко, — У тебе є можливість залишитися живим! Га? Жити хочеш?

Коломайко мовчав.

— Хочеш жити, питаю? Зараз не відповіси — втретє не сцитаю. Ну?

— А що ти хочеш мені запропонувати? — запитав Коломайко.

— От же холера! Говорить, гад! — ледь не впав з коня Ляскало.

— Атож! Еге ж! — погодився Цабекало.

— Пропоную таке. Тебе чекає сеньйор Гаспареоне. Ти нас ведеш до нього. Якщо ми його візьмемо, я тебе відпущу на всі чотири сторони!

— Поклянись! — люто зблиснув очима Коломайко.

— Ти диви! — ахнув Ляскало.

— Еге ж! — так само ахнув Цабекало.

— Перед такими, як ти, не клянуться. Я тобі сказав — от і все! Я присягався перед військом запорізьким і перед гетьманом. А не перед зрадниками… Так ведеш?!

— Веду, — відповів Коломайко.

— Охорона в нього є?

— Навіщо йому охорона? — зацьковано вишкірився Коломайко.

— Правду кажеш чи знову брешеш?

— Кажу правду… — закліпав він очима і знову скривився.

Яремко, Ляскало й Цабекало переглянулися. Так, є шанс уполювати дуже велику птицю — самого сеньйора Гаспареоне. І треба брати цю птицю в оту мить, коли вона ще не затурбувалася зникненням Коломайка і чекає на його прихід з вістями від полковника.

Посадили Коломайка на коня, поїхали. Дорогою Яремко розпитував:

— Де тебе чекає сеньйор Гаспареоне?

— В татарській мазанці під скелею… Там такий гай і водоспад.

— Він побачить, що ти не сам?

— Якщо й побачить, то в останній мент… Тим часом втрутився в розмову Ляскало. Його не так цікавило питання, де сидить сеньйор Гаспареоне, як інше: про що агент Кантеміра міг наодинці говорити з полковником Мізерницею.

— Казати? — запитав у Яремка, ніби він тут був найстаршим, Коломайко.

— Кажи, — зажадав і Яремко.

— Ми говорили про різне… Про те, що нам потрібно знати було. І про те, що треба панові гетьманові…

— Чекай—чекай, — почав здогадуватися Яремко. — Так це з вашої намови полковник Мізерниця сказав нам, що ніяких турецьких морських сил на західному березі Чорного моря немає?

— З нашої.

— Але ж сотня Дерикота виявила їх?

— Виявила, — спокійно відповів Коломайко. — А Мізерниця післав усю цю сотню відомою нам і йому дорогою. Кантемір залишив тисячу своїх вояків — і вони знищили цю сотню до ноги. Разом з нею загинула й таємниця… Ох, — зойкнув Коломайко.

— Що?

— Рука болить. Ви ж її мені перебили к бісу…

— Не треба було шабелькою махати біля мого носа… Так оце, значить, ви з Мізерницею вирішили загнати козаків у пастку?

— Не я з Мізерницею, а сеньйор Гаспареоне і Кантемір… Ми тільки виконували те, що нам сказали…

— А коли ж це Мізерниця став вашим помічником?

— Давно, — неохоче відповів Коломайко.

— Все—таки…

— Він під Цецорою утрапив до полону. Сидів у темниці. Козаки зробили підкоп і вже мали втікати — так він їх виказав, а за це його нагородили й випустили.

— А ті, що робили підкоп? — втрутився Ляскало.

— їх на палі посадили…

— Так—так… — зітхнув Ляскало.

— Авжеж, — погодився й Цабекало.

— А потім я його побачив біля Дністра. Сказав Кантемірові, що це — наш чоловік. Ми взяли мішок цехінів і принесли йому. Він спочатку хотів нас вигнати зі свого шатра. А Кантемір йому сказав, що це гроші — за тих козаків—утікачів, яких посаджено на палі. І ще сказав, що нам відомо геть усе. А якщо він не захоче робити те, що зажадаємо ми, то це все стане відомим Дорошенкові. Пан полковник тут же скисли і здалися на милість переможця… Отакі вони, ваші полковники…