Слава ЗСУ!

— Нєх пан коронний стражник подасть слова, а ми повторимо, — вигнувся дугою отець Казимеж Влязло.

— Кажу! А ви повторюйте!

Обидва отці—єзуїти в октаву повторили вслід за паном Сондецьким:

— На моє збавєннє в тим жицю і пришлим присєнгам нікому на сьвєцє нє виявіць таємніци, ктура мі повєжона, нігди сє ньон нє послужиць на шкоден панові коронному стражникові і постемповаць под каждим взгльон—дем так, як би ‘м єй нігди не знав.

Пси стояли й натхненно дихали. В їхніх очах, мов у венеційських дзеркалах, відбивалися манюні—манюні людці…

Пан коронний стражник знову наказав сісти отцям—єзуїтам. Посідали і пси.

Троє людей у прикрашеній зброєю залі сіли обговорювати план майбутнього викрадення красуні—пере—яславки і знищення її нареченого.

Собаки солодко позаплющували очі. їм було спокійно: ці люди не чинитимуть їхньому панові ніякої шкоди… Ворон ворону ока не виклює…

Вони ще з годину обговорювали деталі наступної операції. Пси мови людської не розуміють, але розуміють те, що сповожує ту мову. Пси лежали й думали про те, що люди значно підступніші й підліші за них.

Коли під кінець отці—єзуїти засумнівалися в якійсь деталі вже обговореного плану, пан коронний стражник різко відповів:

— Я тутай жондцем. Нє майє права мі одмавяць ані приймоваць моєго наказу, але мусіцє го випельніць…

— Нєх так бендзє, — кивнув святий отець Казімеж Походзіло.

— О, так, — вигнувся по—вужачому і, простягнувши усміхнуту голівку в бік коронного стражника, просичав пан—отець Казімеж Влязло. — І справді, хай так буде. Бо дуже ж вірно мовив пан коронний стражник: він тут порядкує, а ми не маємо права ні відкидати, ні приймати його наказу, ми мусимо його тільки виконувати…

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ, у якому йдеться про недобрий сон Карпа Недайборща, рожеві мрії Яремка Ціпурини та про сліпучо—сонячний день на Чорному морі

…А у високому небі ширяли білі птиці. І невидимі вітри поволі відносили їх до обрію. А може, то не вітри? Може, птицям самим захотілося доплисти на хвилях теплого весняного повітря до обрію й за обрій?..

Яремко стояв на носі чайки й дивився вдалину. Десь отам, з правого боку, повинен би бути берег. Яремко дивився туди, але не бачив нічого, крім блакитно—зеленастих, прозорих, легких і веселих хвиль, які втікали і втікали за обрій…

Ой, дні мої, рідні мої, ой, чорні та білі, Попливли у буйне море, як дніпрові хвилі…

Чомусь Яремкові згадалися слова пісні, яку він почув у монастирі від черниці Єфросинії. Ніде він такої пісні не чув, і мелодія дивна була в ній. «Хто це навчив тебе такої пісні, мати Єфросиніє?» — запитав Яремко. «Ніхто не навчив, — зітхнула черниця і погладила його по голові, та тільки якось не по—материнському і не по—сестринському. — Ніхто не навчив, сама я навчилася…» — «Сама придумала?» — здивувався Яремко. «Тс—с–с—с… — сторожко прошепотіла Єфросинія. — Онде мати ігуменя йде! Не скажи їй нічого про це, бо сердитись буде…»

Моя пісня — чайка біла, серце мні тривоже… Аж на зорі б полетіла, та ніяк не може…

А колись же звали черницю Єфросинію Галею, і була вона із наддністрянського села, що зветься Сугаки. І взяли були її в неволю турки—яничари, і був у них ода—баші Селім, і впізнала в ньому Галя українця Тодорка, сина Усті—невольниці. І полюбив Галю ода—баші Селім. Полюбив так, що й віру свою зневажив, і султана прокляв. Полюбив так, що Галю наказав випустити на волю, а сам взяв кількох найвірніших яничар і помчав до хоробрих чорногорців — шукати свою матір Устю—воїтельницю і суду людського шукати на себе… А Галя від того яничара, що силою взяв її, сина народила, лишила дитину в своїх батьків у Сугаках, а сама в монастир пішла — гріхи свої та Селімові замолювати. Стала вона матір’ю Єфросинією, молиться у темних стінах, а ночами, коли вже й молитви до серця не йдуть, пісні складає — та все про свої тяжкі думи, все про свої чорні й білі дні…

…Яремко стояв на носі чайки і дивився, як за бортом киплять хвилі і ряботять води.

Було Яремкові усього сімнадцять літ, та давно вже знали й шанували його козаки — ще з походу під проводом Ях’ї — Олександра на Синоп, Трапезонт, Кафу, Стамбул… Власне, в цій чайці й зараз зібралися давні товариші по тому походу: Недайборщ, Яремко, серб Йован, чорнолиций Степан, якого ледь не розірвали були яничари при Ячакові. Шкода, що немає Джузеппе й Олександра Чорногорського — подалися вони знову в Європу по нові пригоди… А ще шкодніше, що немає з ними хвацького козака Тимоша Клюсика, не чути його жартів, не чути латинських пісеньок. Немає Клюсика, загинув чотири літа тому в морському бою, а й досі видиться він Яремкові, мов живий.