Слава ЗСУ!

— Я буду старатися… Тільки… я ж туркеня… Зла кров, кажуть…

— Дитино моя, а ти подумай… Ну, сьогодні ми з турками рубаємося на шаблях… А може, літ через сто чи двісті будуть люди тільки згадувати, як колись рубалися на шаблях, щось там ділили, щось відстоювали, щось завойовували… Може, колись українці з турками подружаться, і з поляками теж, і з татарами, — і твої правнуки казатимуть: ага, і в нас є краплі доброї турецької крові… Чому ти кажеш: зла кров? Турецька кров така ж, як і руська чи польська, — червона…

— Спасибі, — прошепотіла Бібігуль, — Тепер я розумію… А який дев’ятий дар?

— А ти — подумай?

— Ой, не знаю…

— А скажи мені: якою ти хочеш бути в очах Яремка?

— Красивою… Тільки красивою… Все життя… І якщо Бог мені дасть сто літ — то щоб і тоді була красивою.

— Бач, яка ти розумничка в нас!.. Яка б то ти була дівчина, якби про це не думала? Отож—бо й є наш з тобою дев’ятий талант, дев’ятий хист, дев’ятий Божий дар…

За синіми вікнами було тихо… Тихо—тихо блимала лампадка, щось жевріло в печі… Сиділи дві жінки в хаті — одна літня, а друга — молоденька, ще, власне, не жінка, ще дівча, але так само, як і старша, мудра внутрішнім чуттям своїм і передчуттям майбутності своєї й не лише своєї… Сиділи жінки, прислухалися до своїх думок… А до них прислухався Бог і мати з младенцем на руках — Марія…

— Може, засвітити каганчик? Чи — скіпку? — сама в себе запитала Хведора. І тут же сказала: — Ще посидимо кілька хвилинок, а потім… Ще ж роботи скільки — і всієї ніколи не переробиш… Але треба хоч колись наодинці з думками посидіти…

Так вони сиділи і мовчали.

І кожна думала про своє. А власне, про одне й те ж, тільки — різними словами, різними образами, різними поворотами думок…

І тут хтось постукав у двері.

— Заходьте! Відчинено! — гукнула Хведора, а сама пішла до печі, щоб узяти вогню на каганець.

Хтось зайшов у сіни, потім — і в хату.

— Добривечір вам, добрі люди! — почулося з порога. Два голоси: один — тонкий, звивистий, як вуж, а другий — густий, уривчастий, мов хтось басом хотів сказати: «ква—ква!»

— І вам добрий вечір! — відповіла Хведора, підносячи каганчик ближче до дверей і роздивляючись прибулих. — Проходьте, сідайте ось на лаві!

Поставила каганчик на виступчик на стіні — і тепер він світив на всю хату.

Двоє прибульців ласкаво вклонилися, подякували й сіли на лаві. Тепер їх можна було роздивитися краще.

Обидва — у темному одязі. Але не православні ченці. Та й не вельми схожі на ченців католицьких. Але все—таки щось видавало, що люди вони не прості і близькі до Бога. Один був довгий, тонкий, гнучкий, весь час усміхався скрадливо і пальчиками тонюніми, мов черв’ячками, перебирав, перебирав, перебирав. А другий — менший, зате товщий, схожий на велетенську жабу—ропуху в чорних шатах: рот великий, але то не від усміху, лице видовжене вперед, але не за рахунок носа, ніс якраз був кирпатий і малий, очі булькаті і непривітно—холодні…

Довгий — то був святий отець єзуїт Казимеж Влязло, а короткий і опасистий — його духовний співбрат Казимеж Походзіло. Проте назвати себе в цій хатині вони не поспішали.

Казимеж Влязло ласкавенько повів своєю манюньою голівонькою («Наче вуж», — з осторогою подумала Бібігуль) і сказав:

— Ми — бідні отці—християни з ордену Ісуса, прямуємо в святі землі до гроба господнього. Йтимемо через землі агарянські, через державу турецьку — то, може, хтось із ваших рідних там живе, скажіть нам, ми вітання їм передамо, якщо вдасться побачитися…

Зітхнула стара Хведора…

— Син, чи брат, чи сестра? — тут же похилив свою голівоньку і, витягнувши її якось так ізнизу, щоб зручніше заглянути в очі Хведорі, мовив святий отець—єзуїт.

— Син… Син Мусій Ціпурина… У неволю турецьку втрапив, а потім став там мімаром Мусою — султановим зодчим, зрікся нашої віри — та все одно ж це моя дитина…

— У самому Стамбулі? — запитав отець Казимеж Влязло.

— Та там же, там, мій менший син бачив його чотири роки тому, як був у Стамбулі їхньому… Та й вона ось — теж була, теж бачила…

Бібігуль кивнула головою… Навіщо мати Хведора так багато розповідає цим людям? Щось у них є нещиро—неприємне. Раптом — без будь—якого зв’язку — згадався пан коронний стражник Сондецький та його чорно—гарячі лихі очі.

— Яким же це побитом, дитино моя, — запитав отець Влязло у Бібігуль, — довелося побувати твоєму братові й тобі аж у Константинополі, чи, по—їхньому, Стамбулі?

— Довго оповідати, святий отче… — Вона почекала, чи не підкаже вужоподібний своє ім’я, але вужоподібний промовчав, і тоді Бібігуль теж вирішила не казати йому правди. — їхало посольство з Варшави до Стамбула, то мого брата й мене взяли в прислугу, то ми там два дні побули, а потім назад поїхали…