Слава ЗСУ!

— Красиве місто Константинополь—Істамбул, — промовив вужоподібний.

— І—і–і! Як для кого!.. Якби ж то походити по ньому та якби вміти по—їхньому говорити, а то ж вони все: гала—бала, гала—бала, а все ж не по—нашому…

Хведора мимоволі озирнулася на Бібігуль: що це Ганя такі дурниці цим двом людям розповідає?! Чи ж можна так?! Побачила веселий блиску її очах, подумала: ну, почекай, ось підуть ці святі отці, то я тобі дам!

— А де ж твій братик зараз?

— На Січ подався… Уже ж виріс великий… Парубок уже…

— А хазяїн де? — це вже до Хведори повернув вужоподібну голівоньку отець Казимеж Влязло.

— Та де ж йому бути? У кузні своїй… Та ось—ось прийде… Післязавтра базар, то він навиробляв усілякого краму залізного… То, може, вам, святі отці, якусь копієчку дати на дорогу? — заспішила стара Хведора і пішла в сусідню кімнату, щоб узяти кілька монет.

— Спасибі, не треба, — ніжно—ласкаво промовив отець Влязло, але Хведора з сусідньої кімнати заперечила:

— Як то не треба? Треба!.. Може, ця копійчина дозволить вам легше дійти до Стамбула та побачити мою дитину… А якщо… а якщо… то поставте свічку та справте молебень за його упокій…

У голосі забриніли сльози…

Вона вийшла з кімнати й підійшла до святого отця—єзуїта Казимежа Влязла, дала йому кілька монет, які той тут же притулив до грудей і став гнучко—гнучко й низько—низько, поводячи туди—сюди головою, кланятися…

— Щасливої вам дороги у далекі краї, — промовила Хведора. — Хай вас Божа мати береже від бід та злигоднів.

— Спасибі, спасибі, до побачення! — ласкавенько промекекекав отець Влязло.

— До побачення, — прокашляв отець Походзіло.

Коли святі отці вийшли з хати, Хведора різко обернулася до Бібігуль. Очі Яремкової матері світилися недобре, у погляді була гострота.

— Ти що ж це, дівко, надумала: обманювати старших за себе?

Бібігуль не опустила своїх сірих безстрашних очей. Гріх обманювати будь—кого, а найбільший гріх — обманювати дітей або Божих людей!.. Навіщо ти це зробила, Ганю?

— Бо це — не Божі люди…

— Як? Хай вони не православні, але ж вони — ти бачила? — на наші ікони перехрестилися, вклонилися святій лампаді… Чому ж ти називаєш їх не Божими людьми?

— А тому, мамо, — вперше Бібігуль назвала матір’ю стару Хведору, — що я чую біду для Яремка і для себе. Ні в який Константинополь ця ропуха й цей вуж не поїдуть, їх прислав до нас один лихий чоловік!

— Який лихий чоловік?

— Я казала вам, що христосувалася на Великдень з коронним стражником із Канева?

— Ну, й що з того?

— А те, що в нього нечисті очі… Нечистими очима він на мене дивився!

— Дитино! Що ти знаєш? То тобі так здалося!

— Мамо, — заплакала Бібігуль, — я ж уже велика, я вже кожний чоловічий погляд чую!.. То — дуже недобрий погляд! І ці люди — від нього!.. Бо тільки отцям—єзуїтам пан коронний стражник міг довірити свої нечисті думки!..

— Господи! Та здається тобі все те! Перехрестися, Ганю, та й…

Бібігуль слухняно перехрестилася, але заспокоєння в душу так і не приходило…

Ой, як було б добре, якби цієї хвилини біля неї стояв Яремко!

Але Яремко був далеко—далеко…

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ, який оповість про найсолодші мрії Яремка Ціпурини та пана Владка Гостинського

— То бендзє чаруюнцо, то бендзє цудовно — шафірове небо і шафірове може, лазур в серцях і над гловами!..

Пан Гостинський весь час повторював слова своєї мрії, пронесені крізь дві тисячі п’ятсот днів та ночей на галері…

Він веслував разом з козаками, і сонце сяяло йому в лице, і пан Владек білозубо сміявся.

А Яремкові все виділася далека Ганя — його чудова подруга Бібігуль.

І гралися з хвилями дельфіни…

Згадалися веселі, мов сьогоднішнє море, очі коханої. Уранці, після того як учора посвятили Яремка в парубки, вона дивилася на свого товариша очима, повними захвату, радості і весняного сяйва. Якби Яремко був явором, то після такого погляду у нього на всіх—усіх гілках повиростало б листя. Якби Яремко був мушкетом, то від захоплено—завороженого погляду Гані—Бібігуль він негайно б вистрілив і пробив найгрубішу крицю. Якби Яремко був турецьким султаном, він би розпустив весь гарем і Ганя—Бібігуль була б єдиною жоною його…

Вони недавно переїхали до Переяслава — подалі від мерзотного графа Лозовицького. Старша Яремкова сестра Марійка, вийшовши заміж за славного козака Петра Скрипника, жила в Києві. Петро ж Скрипник виписав у Києві й козацький привілей для родини Ціпурин — тепер вони, з огляду на заслуги їхнього роду, стали вільними людьми, і ніякий граф Лозовицький не міг їх образити. Ну, це на папері воно так було, а на ділі… А на ділі мерзотний граф міг прислати будь—коли своїх гайдуків, щоб образити Ціпурин… Ліпше було переїхати. Вони й переїхали до Переяслава — великого і славного міста, що розкинулося на берегах Альти й Трубежу. Довкола — історичні міста й стародавні села. За день їзди конем — Канів, неподалік од Канева Черкаси. А в другий бік — Оглав, Васильків, Київ. Славна земля, славні люди, славні легенди та оповідки, і звичаї добрі — не гірші, ніж у Лозовиках…