Слава ЗСУ!

Але — не тільки від запаху. Згадалася Бібігуль, згадалося, як рятувала вона його, непритомного, на сіноп—ському березі, як плавали вони морем, рятуючись від яничарів, а потім висліджуючи сеньйора Гаспареоне; а ще згадалося, як нещодавно лежали вони у клуні на сіні і обіймалися—цілувалися…

— Ні! — гукнув Яремко.

— Що — ні? — здивувався Недайборщ. — Не залишати на галері?

— Ні, не викидати в море! Хай живуть! — гукнув Яремко. — Я не хочу, щоб вони вмирали, дядьку Карпе!

Знову хмара оповила Недайборщеву голову. Замислився отаман.

— Ну, гаразд, малий! Раз ти мене назвав дядьком, то доведеться на цей раз скасувати мій наказ і помилувати жінок та майстрів.

Не було в Недайборща ні батька, ні матері, ні дружини, ні дитини. Колись було веселе село Півники, та все знищили турки — не лишили ні брата, ні свата, ні дитяти, ні небожати… Аж тут — ось! — Яремко дядьком при всіх назвав!..

— Ну, так задоволений, Яремо?

— Задоволений! — тихо сказав Яремко, намагаючись загнати в очі непрохані сльози.

— А чому ж спасибі не кажеш?! — гримнув Недайборщ. на півморя.

— Спасибі!

— Ось у цю щоку поцілуй мене, хлопче!

— Та незручно, пане отамане!

— А де моя нагайка, щоб тобі лупнів дати, штани опустивши?!

Дерикіт тут же підскочив до Недайборща, на ходу розв’язуючи очкур.

— А ти ще чого?

— Дайте ліпше мені по тому місці, пане отамане, ніж дитину калічити!

— Хай терпить — отаманом буде! — добродушно всміхнувся Карпо і перевальцем пішов по палубі… Дим клубочився над його сивою головою…

До вечора їм довелося стрітися ще не з однією захопленою галерою. Судна мали на собі сліди недавнього бою, деякі були з дірками, напівзатоплені. Козаки розповідали про те, що багато галер з камінням та залізяччям, з вапном та гарматами було потоплено. Були жертви і з боку козацького флоту — в цьому бою загинуло п’ятнадцять чайок разом зі своїми екіпажами — лиш небагатьох удалося врятувати…

Яремко оглядав обрій. Дивитися вниз, на хвилі, чомусь не хотілося. Думка про те, що на споді плавають тіла людей, які ще вранці були живими, сміялися, співали, мріяли про щось, — ця думка ранила душу.

Знав, що ворога треба ненавидіти, — але це простр говорити, коли не бачиш ворога перед собою. А коли дивишся в його очі, коли знаєш, що він, як і ти, живе один раз на світі, то тоді на душі стає прикро й пустельно… А ще тяжче думати про людей, які були твоїми друзями—товаришами. Були — і нема…

І знову згадав Бібігуль.

Чомусь Яремкові здалося, що з його коханою Ганею щось сталося.

Йому навіть чувся її крик: «Яремку! Рятуй мене! Яремку!»

Хіба може крик коханої дівчини долетіти на Чорне море з далекого Переяслава?!

Пан Владислав думав про кохану й вперто веслував.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, що оповідає про люб’язність між брацлавським хорунжим паном Стефаном і капітаном—баші Бекіром

Над стародавнім Брацлавом буяла весна. Регіментар казенного війська, брацлавський хорунжий пан Стефан Хмелецький, рідний брат Хмелецького львівського, милувався краєвидами. Кінні й піші його жовніри просувалися до Бугу. Гетьман Дорошенко, написавши королівському комісарові в козацьких справах Томашеві Шклінському листа, що він не може нашкребти дві тисячі козаків для шведської війни, післав ці дві тисячі (вони в нього були, тільки він не хотів їх заганяти за межі України) на підмогу брацлавському хорунжому. Ось вони, ось—ось—о, виринуть із—за обрію, і двадцять сотників під’їдуть до пана Стефана, віддадуть йому честь, і він візьме їх під свою руку…

Бїлтк кінь гарцював під паном Стефаном, не просто гарцював, а витанцьовував, та так же гарно, так же натхненно, що якби навіть їхня королівська милість Сигізмунд зволили поглянути на це, то й у них би радісно й молодечо заграло серце!

Білий кінь гарцював, очікуючи бою! А вершник сидів на коні упевнено й спокійно, знаючи, що бою не буде.

Гетьман Дорошенко написав панові хорунжому особистого листа, в якому просив і радив вийти з військом на кордони Брацлавщини. Гетьманові стало точно відомо, що велике військо турків під командуванням Бекіра—баші має увійти в межі України з людьми молдавськими й мунтянськими. Ці люди, набрані тисячами з прикордонних з Брацлавщиною сіл та містечок, мають під орудою турків будувати фортеці на Україні, біля Бугу. Фортеці ті мають бути збудовані за місяць—два — необхідні припаси будівельних матеріалів, залізні скоби, балки та гармати будуть ось—ось привезені морем. Бекір—баша зі своїми людьми має подбати про фундаменти, рови, насипи, підземні ходи в фортеці і з них… Гетьман Дорошенко писав, що турків належить стріти на кордоні, обійтися з ними надзвичайно ласкаво, але на Брацлавшину не пускати. Треба, підкреслював Дорошенко, порадити туркам (але після багатоденних переговорів) іти на Ячаків, — а щодо Ячакова, то туди буде послано інших людей, які й там не дадуть Бекірові розгорнути свою діяльність.