Слава ЗСУ!

І тільки пан Владислав Гостинський — його голова мріла поряд, разом з головою Яремка Ціпурини, — тільки пан Владек щось шепотів неслухняним ротом. Але Недайборщ здогадався, що пан Владек шепоче не молитву, а оте своє вимріяне ще на галерах: «Шафірове небо і шафірове може… Лазур в серцях і над гловами…» Шепоче ці слова, а в серці тримає образ панни Анель—ки, яка, напевне, вже давно вийшла заміж, а він, закоханий шляхтич, і досі мріє про її очі, вуста й шепіт: «Ко—хам…»

На мить просвітліло, чайку винесло на край вихору, дощ став меншим, але те, що побачив Недайборщ, було невимовно страшним, невимовно неправдоподібним. І в дитинстві, і в молодості чував Карно різні побрехеньки та витребеньки про дивовижні діла та пригоди, але, чесно кажучи, не вірив у них. І от зараз він разом зі своїм товариством летів над морем, над галерами й чайками, і він на мить окинув оком поле морського бою, і стало йому зрозуміло, що він навряд чи повернеться вже назад живим — надто високо підняло його чайку з усім чесним товариством на ній…

Та тут вони знову опинилися в темній гущі води й без—повітряності, та при цьому Карпо знову побачив, як перед самим носом, ледь не обсмалюючи його мокрих вусів, шугонуло аж дві блискавки — і Недайборща мов обсипало приском і холодом одразу, і навіть мокра чуприна піднялася наздибки…

А потім чайкою кинуло в море!

А море те було внизу, далеко внизу! Чайка одірвалася від козаків, сипонула ними в море, один Недайборщ ніяк не міг розтиснути рук, які заклякли на облавку, і летів униз разом із своїм суденцем…

Чайка пірнула в воду поряд з турецькою галерою. За нею вслід пірнув і Недайборщ. І вже у воді відпустив він облавок і пішов нагору…

Виринув, побачив: на хвилях козацькі голови! Очі перелякані, з носів юшка тече, яку тут же море змиває, але шкіряться: живі ми ще, отамане! Який буде далі наказ?!

Який же може бути ще наказ, як вони поряд з галерою? Лізти на судно — і негайно! Осьде ж і весла безсило повисли — видно, добре зачепило й цю галеру, що турки й досі не очухалися!

А з неба лило й било. Било дощем, градом і блискавками. На очах у Недайборща, який хотів ухопитися за весло, бабахнуло блискавкою по галері — і турецьке судно аж підскочило, а з весел мов вогні позлітали в воду! Стіна дощу, граду й блискавок ішла над морем, але ота слоняча нога, отой вихор, уже минув…

Недайборщ ухопився за весло і почав видиратися нагору. За поясом стирчала шабля, був ніж та пістоль, а в зубах — люлька. В люльці та пістолі була вода, але нічого!..

Видираючись на борт галери, побачив: Яремко! Яремко Ціпурина, шаленоокий, весь замурзаний, у крові, що лилася з носа, шморгаючи, подавав отаманові руку, щоб тому було зручніше вискочити на палубу! А трохи збоку рубався одразу з трьома турками пан Гостинський. Уламком чи то щогли, чи то весла скидав з борту турків Оксен Цьопа! А звідки взявся він?

— Звідки ви взялися тут, хлопці? — закричав Яремкові Недайборщ.

— Та я й сам точно не знаю, як вийшло, — ніяково всміхаючись, сказав Яремко. — Ото коли ми з неба летіли, то мені стало страшно, я з чайки вистрибнув — і просто в вітрило влучив, щоглу зламало…

Яремко говорив, доки вони бігли до тих турків, яких намагався порубати пан Гостинський! Та порубати ворогів йому не вдалося! Турки, побачивши, що до поляка мчить підмога, пострибали у хвилі. Ошелешені, перелякані щойно пережитим, видиралися на галеру козаки Недайборща.

— Ех, добра. була чайка, та не вберегли! — крекнув Недайборщ, намагаючись запалити люльку. А вона не за—п алювалася…

Очистивши палубу — турки були приголомшені несподіваним смерчем не менше, ніж козаки, — Карпо зі своїм товариством кинувся до невольників…

— Розкуйте нас, хлопці, — заблагали ті. — Ось зараз ледь не потопилися, там таке на морі творилося, та й зараз твориться… Пропадати ж неохота!

— А чи всі тут християнської віри? — запитав раптом Недайборщ.

— Тю на тебе! — почали лаятися невольники. — Хто якої! Одні — православні, другі — католики, треті — лютерани, четверті — юдеї, п’яті — мусульмани, шості — по піввіри, цигани!.. То що ти їм — голови за те рубатимеш? У всіх — одна неволя! Розковуй, отамане!

— Розкую тільки тоді, коли до кінця бою будете на веслах!

— Будемо! — гарикнуло з усіх кутків.

— Тоді дивіться! Як тільки хто втече зі свого місця під час бою, тому власноручно зрубаю голову.

Задзвеніли ланцюги, заскреготіли ключі…

— У кого є добрий гніт, щоб сухим був, а то мій промок?.. — запитав Недайборщ.

— У мене, — озвався хтось із кутка.

— Давай сюди!

Тут же почав викрешувати вогонь, а потім припалювати свою люльку. Припалив, потягнув димку, потім дихнув на веслярів…