Слава ЗСУ!

— А щоб тобі, козаче, — закашлялася передня лава. — Легше їжака ковтнути ніж твоїм димом дихати!..

— А де ж адміральський прапор? — відчуваючи якусь усе—таки непевність, хоч уже й люлька стирчала в зубах, запитав Недайборщ у Оксена Цьопи.

Оксен Цьопа поглянув на отамана своїми розвеселими різноколірними очима — одне око чорне, друге — каре:

— А навіщо тобі, отамане, адміральський прапор? На онучі?

— Може, й на онучі… Тільки щось мені ввижається таке…

— Перехрестись, як ввижається!.. Ми — не на тій чайці, що ти думаєш…

— Я не про чайку, я про галеру…

— Та й я — про галеру… Це — не та галера, яку ми хотіли взяти!.. Нас перекинуло і через ту, і через інші галери… Ти забув, як летів, чи що?..

— Чекай, а звідки ти взявся?

— А я й сам не знаю! Мене з моєї чайки зірвало — я літав сам, як пір’ячко, попід небесами — то під вами, то над вами. А коли хлопці твої бабахнули в вітрило, то мене ще раз обкрутило в небі і аж потім, мов жабу, кинуло на галеру… Якби я в небі не перехрестився і не почав читати «Отче наш…», то, їй—бо, влетів би до самого Бога… А Бог мене почув — і в турецьке вітрило!..

Недайборщ відчув, що, певне, зламав ребро, бо так заболіло під лівою пахвою…

Мокрий, без шапки, Недайборщ став роздивлятися довкола: що ж воно коїться?!

А коїлося таке: кожну турецьку галеру обступило кілька чайок. Турки відбивалися, козаки падали в воду, вилізали знову — і ось уже на кількох галерах вони порядкували, йдучи на виручку своїм товаришам.

— Так—так, — миттю оцінивши обстановку, кахикнув Недайборщ і тільки зараз відчув, що пронизливий вітер пропік його до кісток. — Так—так, — повторив він і підкликав до себе Яремка.

Яремко підбіг — гарячий, замурзаний, з шаленими очима, в яких і досі застиг подив перед незбагненними діями природи. Він так намахався шаблюкою, що не відчував ніякого холоду. «Молодий, гарячий!» — подумав Недайборщ, дивлячись на юного козака.

— Так—так, — ще раз прокашлявся Карпо. — Хто там у нас, Яремку, на кермі?

— Степан Чорнолиций…

— Це ти його так прозвав? У нього ж інше прізвище!..

— Та так його всі хлопці зовуть… То що йому сказати?

— А щоб правив на адміральську галеру. Бачиш?..

— Бачу…

— Таранити будемо. В бік… На абордаж братимемо. Зараз же!

— А невольники?

— А що невольники? Стрибай з Гостинським та Цьопою — та ще кілька хлопців візьми! — просто до невольників, бийте наглядачів, відмикайте веслярів — і нагору, на палубу!.. Давай, виконуй!..

— Біжу!

Через кілька хвилин галера, змінивши курс, пішла на зближення з адміральським кораблем. Прапор Ясіра—реїса безсило тріпотів на найвищій щоглі, гармати стріляли в усі боки, кілька ядер пролетіло й повз Недайборща. Веслярам було дано команду розігнати галеру до найвищої швидкості. Вони зрозуміли, що йдуть на таран, але не боялися — їх розкували, отже, в разі небезпеки встигнуть вискочити в море…

Кілька ядер пролетіло повз Недайборща. На адміральській галері не подумали, що козаки вирішили, захопивши турецьке судно, йти на таран.

Сього разу вийшло нещасливо для адміральської галери. Удар було завдано по лівому борту — і вийшло якраз так, що перехняблена на правий бік галера (всі турки згрудилися там, відбиваючись від кількох чайок) від сильного удару перевернулася. Але перевернулася вона не догори дном, а на бік. Стоголосо заревіло у трюмі, страшним криком зойкнули прикуті до лав невольники, посипалися в воду турки — і тут же, на очах у ошелешеного товариства, галера з адміральським прапором разом з тілом Ясіра—реїса (він таки загинув у бою, як сказав один з полонених турків, який видерся на галеру Не—дайборща і тут же, рятуючи своє життя, перейшов у християнську віру), разом з планами будівництва фортець, разом з адміральськими скарбами, разом з невольниками пішла на дно Чорного моря.

— Куди стрибати? — тремтячими губами промовив Яремко, люто дивлячись на Недайборща. — Нащо ви, пане отамане, сказали нам іти на таран? Я ж питав: а що буде з невольниками?!

— Сопляк! — дихнув на нього хмарою диму Недайборщ і вихопив шаблю.

— Отамане! — застережливо вигукнув пан Гостинський, стрибаючи між Яремком і Недайборщем.

— Пане отамане! — так само застережливо закричав Оксен Цьопа і обхопив Недайборща ззаду обома руками. — Не чіпай малого!

Думав Недайборщ, що скине з себе одним порухом Оксена, — та ні, не вийшло!

А тут ще від керма прибіг Степан зі своїм чорно—червоним лицем, на яке страшно було глянути. Викрутив він руку отаманові, забрав шаблю.

Аж тоді відпустили хлопці отамана Карпа.