Слава ЗСУ!

А то ще оповідали про одну княгиню. Коли монголи насунули на Руську землю, то пішла вона у льох, що був під замком, і сховала там свою корону золоту… Довго билися воїни, але монголи здолали їх, узяли фортецю, зруйнували її, а всіх, хто там був, чи повбивали, чи в неволю забрали. Довго шукали вони княгиню, та так і не знайшли… Минуло відтоді двісті літ. І от надумали нащадки тих людей, які жили в цих місцях, знайти корону — золото ж! Почали ритися в руїнах, докопалися до підземного ходу, пішли тим ходом. Довго йшли — навпомацки, натикаючись на кістки та на заіржавілі кайдани. І раптом бачать: попереду мов щось світиться. Підійшли ближче, бачать: зала, а там усе сяє. І посеред зали стоїть з короною на голові княгиня: красива—красива й велична. «Що вам, люди, треба?» — запитала вона. «Корону вашу шукаємо», — відповіли їй. «Бачите, що вона на мені? Не для вас вона, йдіть додому і скажіть, щоб більше ніхто не збирався шукати мою корону! Бо як хтось її візьме в свої руки, то настане кінець нашій землі». Ой, як кинулися ізвідти оті копачі! Вискочили з руїн і, перелякані, оповіли про бачене й чуте всім іншим людям…

Стало трохи прохолодно, аж моторошно… Страшно стало. І від того, що подумалося, і від того, що насправді його чекало…

Ні, треба думати про те, як вирватися з цієї живої могили!..

Андрій знову почав ходити біля стін і напружено думав над тим, як би все—таки вирватися.

А мати Андрієва — Мокрина Закривидорожиха — бігала від хати до хати, оповідаючи людям про біду, яка сталася з її сином. Люди слухали, а потім мовчки вставали з лав і казали:

— Ану, ходімо до королівського стражника! Яке він мав право хороброго козака, що не раз порятував життя гетьманові Дорошенку, садовити до хурдиги!

І йшли від хати до хати канівські громадяни, озброєні хто рушницею, хто шаблею, хто косою чи вилами, а хто й просто кіллям, ішли і кликали визволити хороброго козака, тяжко пораненого в боях з бусурманами…

Андрій надимав, що у склепінні мусить бути така широка діра, через яку всі звуки переходять у сусідню камеру. Цю діру, закладену в кінці полакованими ялиновими дощечками (щоб не проходило повітря, а щоб проходив тільки звук), треба знайти. Якби тут світилося, то Андрій побачив би, де воно і що воно. Але було темно.

Ходячи по темниці, Закривидорога прислухався до своїх кроків. Вони то були тихші, то голосніші. Подумалося, що тихшими звуки можуть бути напроти отієї діри, що веде в сусідню кімнату… Ну, гаразд, віднайде він ту діру, — але як до неї доскочити? Була б тут якась драбина чи бодай кілька пнів, то, може, якось і доліз би. А як долізти, коли при тобі ані ніц немає?!

Він знову й знову ходив, дослухаючись до своїх кроків. Вибрав, нарешті, таке місце, де звук був найтих—ший. Зупинився. Підняв руки вгору, підстрибнув. Ні, нічого не виходить! До стелі він не дістане! Спробував стрибнути по—інакшому, щосили змахнувши руками і вже аж потім піднявши їх угору. Дістав! Дістав, але то було склепіння, вхопитися було ні за що.

Посидів на землі, подумав. Підлога була не кам’яна, а утоптана, земляна, як ото долівка в хаті його матері Мокрини. А що, коли взяти грудочку землі та кинути її вгору, в склепіння? Та, що вдариться об склепіння, повернеться назад, а та, що втрапить у діру, назад не повернеться!.. Ну, це за умови, що ця темниця побудована так, як і ота, що була неподалік від Іслам—Кермена… І все ж треба спробувати…

Голими пальцями навіть долівки не одколупаєш, — цю істину Андрій знав іще з дитинства. І справді, можна було пообривати нігті, намагаючись відділити шматочок долівки, — і найдосадніше, що все без пуття… Посидів, подумав… Сюди б щось залізне, а де ти його візьмеш? Шаблю відібрали («нема шаблі — то й прав нема!» — згадалася козацька приказка), пістоля — теж. І рушниці нема. Навіть кресало, іродові душі, витрясли!.. Х—ха! Але ж на ньому є ще чоботи! А на чоботях — підківки! Він ще позавчора підбивав на правій нозі підківку, бо щось вона була розгойдалася, трохи—трохи мов подзенькувала, коли йти по каменю. Підвівся, підійшов до стіни (відходив, міряючи кроки), ступнув чоботом — підошвою й закаблуком — по каменю. Ні, не дзвенить! Добре прибив підківку позавчора Андрій Закривидорога!..

Нічого, придумаємо щось іще!.. Він роззувся. Ну, ясно, й ложку дерев’яну забрали з—за халяви!.. І люльку—з–за пояса… Як тільки про це подумав, тут же страшенно захотілося курити отого чортового зілля, що по—козацькому зветься тютюном. Турки словом «тютюн» називають просто дим, навіть кізяковий, а козаки звуть цим турецьким словом оте зілля, що набивають у люльки й підпалюють… Немає ні тютюну, ні люльки. Нічого, як виберемося, то тоді вже викрешемо вогню та запалимо люльку, щоб не журилися за нами. А зараз спробуємо відірвати підківки!