Слава ЗСУ!

— Скаче! — вирвався у Кармелюка хрипкий шепіт. Усі вискочили...— Тихше! — прохрипів Кармелюк і знову завмер... Завмерли й усі присутні...

Чути було тільки, як шуміла крон у пухах. Ллє ось звук, який був урвався па хвилину, почувся знову, цього разу цілком виразно й безперервно.

— Скаче, скаче! — заговорили всі одразу, і в цей час до їхнього слуху долинув далекий, протяжливий свист.

— Олекса! — крикнув Кармелюк.— За роботу, діти!

В одну мить зірвалися всі з місць і кинулися до мосту. Ще кінь Олекси тільки показався на горі, а робота була вже закінчена.

В різних місцях мосту гайдамаки повисмикували колоди, скидаючи їх на безладну купу, так що міст тепер увесь зяяв дірами, відокремленими одна від одної викинутими колодами. Поручні його також завбачливо поламані. В кращому разі екіпаж мусив миттю перекинутися.

— Обережно! — гукнув Андрій Олексі, що спускався.— Готове.

— Далеко? — кинувся до нього Кармелюк.

— Верст за чотири! — відповів Олекса, зіскакуючи з коня.

— Він?

— Ніхто інший. Звідти, з Гончарів.

— А вершників скільки?

— Здається, тільки два.

— Га! Попалась мишка! — заскреготав зубами Кармелюк і звернувся владним голосом до товаришів, які стояли навколо.— Ви,— відокремив він три душі з ватаги,— засядьте з Андрієм з того боку, а я з рештою — з цього. За першим моїм посвистом кидайтесь по одному до коней, по . два до повозу. Аркани, вірьовки є?

— З нами, батьку,— відповіли хором гайдамаки.

— Не вбивати нікого без крайньої потреби. Всіх пов’язати й тягти в ліс,— там розпоряджуся, а найпаче живим мені зв’язати Янчевського. За нього кожен з вас відповість мені головою... Я сам учиню над ним суд і розправу.

Товариство розділилося й зникло в кущах над дорогою. Через хвилину на лісовій дорозі знову було тихо й безлюдно. Осяяна місяцем, ця дорога спускалася й знову підіймалася на гору, ніби широка розмотана стрічка, і тільки у вузькій долині тонула в глибокій тіні, яка наповнювала ущелину й приховувала під своїм покровом і зруйнований міст, і схованих людей...

Та ось, нарешті, з далини почувся дружний тупіт коней, що швидко бігли... все ближче, ближче... і на шпилі гори показався фаетон, запряжений впростяж четвериком. Попереду й позад коляски скакало по верхівцю.

— Він, він, наші коні! — шепнув Кармелюкові Онисько, що виповз на животі на край лісу.

Кармелюк стиснув до болю його руку і з силою одшарп-нув Ониська назад. Екіпаж почав спускатися. Спершу коні йшли повільною ступою, але, не доїхавши до підошви гори, фурман пустив коней; вони підхопили риссю, і майже в той самий час почулися гучний тріск, крик переляканих людей і владний покрик Кармелюка: «Стій!»

Але й без цього покрику екіпаж не міг зрушити з місця; один кінь упав у рів, а колеса загрузли в дірах мосту; екіпаж перехилився і майже повис над ровом. Фурман і форейтор попадали з козел. За першим посвистом Кармелюка розбійники повискакували й оточили екіпаж.

— Хто єстесь? — виймаючи з піхов шаблю, крикнув у відповідь Кармелюкові один з вершників, які супроводжували екіпаж.

— Кармелюк! — відповів голосно Янко, виступаючи наперед.— Ей, хлопці, в^?яжіть їх!

В одну мить заціпенілі від жаху вершники були постягані з коней і з зв’язаними руками й ногами однесені в ліс; те ж саме було вчинено з форейтором та фурманом. Кармелюк підступив до екіпажа; постать, що таїлась у глибині його, наполовину прихована піднятим верхом, не подавала й найменших ознак життя.

— Ану лишень виходь, пане! — заговорив напруженим від стриманої злості голосом Кармелюк,— Поміряємося тепер силами... Сам на сам. Своїм товаришам я не дам наказу арканити тебе, а сам розправлюся. Чого ж злякався, як заєць!.. Читай орацію! Впізнав, надість, мене?!

Жалісний стогін почувся з глибини екіпажа. Дикий жах охопив Кармелюка.

XXXVI т

— Спускайте верх!! — закричав Кармелюк не своїм голосом.

Верх з гуркотом опустився, і перед розбійниками постала жалюгідна, миршава постать з лисою головою, гострим червоним носом і тремтячими від жаху щелепами. Постать трусилася навпочіпки на сидінні екіпажа, притискаючись' з такою силою до його спинки, ніби хотіла пройти крізь неї.

— Хойнацький! — скрикнув в одчаї Кармелюк.

— Я... я... літосці! Милосердя! Я ніц... нігди...— бурмотів Хойнацький, та Кармелюк не дослухав його.

— Шахрайство! Ошукав, проклятий жид! — заричав він.

— Ні, батьку, не ошукав,— перебив його Андрій,— а значить, диявол поїхав іншою дорогою!