Слава ЗСУ!

— Але жид з пана здере карбованець' за карбованець...

— Ну, це занадто, пане.», але, звичайно, доведеться йому дещо скинути...

Суддя задумався: жид скористається нагодою, та йому від того буде не легше. Несподіваний і непередбачений платіж обурив його страшенно, і він гадав однією різкою відмовою одразу відкараскатися від непроханого кредитора; але можлива перездача векселя жидові збентежила суддю й надвела на іншу думку: чи не можна самому скористатися знижкою й заробити чималі гроші?

А скільки пан скинув би? — спитав він після роздуму*

Та для скорішого виїзду я ладен би втратити тисячу злотих.

— Хе-хе! За такою дрібничкою не поженеться ні один жид...

Ну, дві тисячі... Звичайно, не більше...

Навряд,— похитав суддя головою.

— То я назад поїду до Хойнацького й зажадаю сатисфакції, якщо віп шляхетського слова додержувати не вміє.

— Не хвилюйтеся, шановний пане,— заговорив лагідним голосом суддя, притримавши рукою гостя, що був підвівся.— Хойнацький теж пе винен: в нього, бідолахи, тепер сухо, як в Аравійській пустелі... Він хотів, мабуть, землею розрахуватися, а пан роздумав,— ну от... Я панові одверто скажу, що в мене в цей момент немає теж пеньонзів, а то б я шановному гостеві моєму з великою радістю... Хіба ось що? Еге ж, це цілком слушно; пан тут не має знайомих, а жиди з незнайомим... ой-ой-ой!

— То що ж? — нетерпляче спитав Кармелюк.

— Гм... Ось що...— тяг суддя, уважно стежачи за виразом обличчя свого кредитора.— Я б звернувся до жидків для себе, мовляв... Звичайно, вони з мене заломити надміру не посміють... Хоч певен, що й з мене попросять знижки тисяч три-чотири... а тому краще почекаємо: у мене сьогодні збираються на дябелку, може, хто з сільських тузів до нас прикотить... ну й роздобудемо, справді! Я й шановного мого гостя запрошую зостатися пополювати на зеленому полі: пополіруємо собі трохи кров... роздушимо кілька жбанів меду, венгржини... га, мій коханий?

Кармелюк кілька хвилин мовчав. «От,— думав він,— надала мені лиха година влізти в цю історію: і грошей, очевидно, не віддасть', і ще якийсь диявол мене впізнає, ну й буде кепсько!.. Ех, закінчити як-небудь„, або просто плюнути та хода!»

— Дякую вам, шановний пане, за ласку,— промовив він рішуче,— я й сам вважаю дябелку шляхетною розвагою, але зараз мені не до неї: перше — для гри потрібна готівка, а зоставатися, тільки сподіваючись на неї — незручно, друге й головне — мені треба поспішати додому... А тому, якщо можна негайно,— підкреслив Кармелюк,— одержати гроші, то добре... Я ладен скинути вже три тисячі абощо...— а коли ні, то я негайно їду до Хойнацького, а звідти до Кам’янця, подам позова і додому...

— Пане ласкавий... пшепрашам,— збуджено заметушився суддя,— всіх заходів уживу... пошлю зараз по жидків... І за півгодини... Я дуже співчуваю панові... Звичайно, з наших проклятих місць поли вріж та тікай...

— Та й мене, старого, бентежить цей гадючий виплодок, чортів сват Кармелюк...

— Хо-хо!! Справді чортів сват і відьмин зять! — засміявся суддя.— І пан не знає ще, яка то бестія? Будь-кого одурить, вужем з рук вислизне...

— А, бий його нечиста сила! — стукнув Кармелюк палицею.

— Звичайно, знаете, нападає здебільшого на дурнів...

— Ха-ха! Звичайно, звичайно... А от попався б мені!

— Та й у мене, проше пана, не зірвався б з гачка... Го-го! Проше!.. То я зараз... Пошлю... І з божою допомогою...

— Тільки поквапте жида... Та прикрикніть на нього... Ви ж суддя.

• — О, ма ся розуміць... Так я в мент.— І суддя, незважаючи на свою огрядність, вилетів з кабінету піжоном.

Кармелюк зостався сам. Сутінки густішали. В залі вже лакеї готували картярські столи; з сусідньої кімнати чути було якийсь’ підозрілий шерех... З кожною хвилиною в душі Кармелюка зростала тривога, і якесь передчуття ніби шептало йому: «Тікай — тебе жде пастка!» Нарешті, Кармелюкові стало ясно, що лукавий суддя пішов не до жидів, а до городничого по солдатів.

«Та що ж я за дурень, щоб чекати? Ні, вже другий раз кумом не буду...» — і Кармелюк рішуче схопив свого капелюха й квапливо попрямував через залу до передпокою; але тут зустрів його господар і знову завернув до кабінету...

— Дістав,— заговорив суддя задихавшись,— але чого це коштувало! Ой матко найсвєитша, що то за проклятий народ жиди! Понад чотири тисячі здер... Я вже п’ять сотень своїх доклав... Нашкріб, де тільки міг... Так ось усі пеньонзи... Шість тисяч, якщо пан дозволить?

— Гм! гм! Це наче Кармелюк...

— Цілком справедливо,— погодився суддя,— то якщо пай вирішив, то прошу розписку...