Слава ЗСУ!

Кармелюк добув папірця, поклав його на столі... Суддя оглянув його:

— Так, моя рука... Моя розписка... Ну, прошу пана — ось шість тисяч золотих...— висипав він з великого гаманця чималу купу червінців.***** І сподіваюся, що пан дасть мені велику втіху тим, що проведе з нами сьогоднішній вечір. Як бога кохам, виїжджати вночі — то безумство: тут навколо нашого міста невилазні болота й нетрища... На кожному кроці може зустрітися Кармелюк.

— Ха! Навряд чи він мені зустрінеться,— засміявся гість.

— А проте!.. Ой пшепрашам пана! — раптом заметушився суддя, перевертаючи то на той, то на другий бік розписку.— Пан Хойнацький нічого, крім цього паперу, не вручив!

■— Ні, а що?

— Як же так? Він не зробив передаточного напису... В мене ж немає юридичного сліду, що ця розписка належить тепер шановному панові?

— Та вона в меце в руках... отже, моя... а пан порве її — виходить, поквиталися з Хойнацьким, та й годі!

— Хе! Так-то воно так... а най, виходить, поганий юриста... Звичайно, ця розписка домашня... порвав її — і квит... Але...

В цей час у залі вже почулися два-три голоси, серед котрих звучав і сріблистий жіночий: «Якщо пан суддя ще зайнятий, то я зайду до наймилішої пані Агати».

У Кармелюка мороз пробіг по спині; він з неприхованим роздратуванням перепитав суддю:

— Ну... то що ж? Яке «але»?

— Але мій сердечний приятель... ця щонайчесніша і що-найправдивіша душа,— підкреслив суддя іронічно,— пан Віцентій може сказати, що він просто згубив цей папірець, а платити не доручав...

— Цо-о? — підвівся Кармелюк не по-старечому й грізно посунув на суддю.—Пан мені вдруге не висловить такої думки!

— На бога, пане! — злякався суддя й відступив від нього на крок.

Кармелюк узяв зі столу вексель: ще гачок для скидки?

— Годі! Я прошу в пана пробачення за турбацію,— промовив він пиховито, простягаючи руку до капелюха...

— Даруйте, даруйте, вельможний пане,— стурбовано заговорив суддя, ласкаво торкаючись руками до поли свого гостя,— я панові цілковито вірю... це я... знаючи поганющиц характерець свого приятеля... Любить обіцяти багато, а ще більше брехати... Але що з воза впало, те пропало... Панова цілковита правда... Одержуйте гроші... Дозвольте сюди мою розписку — і квит!

Кармелюк ще постояв мить у роздумі; але потім, махнув рукою й неохоче й не лічачи почав ховати в свою кишеню гроші...

— Пан, сподіваюся, не гнівається за слово?

— Ні, пане... Пролетіло. вже,— усміхнувся гість.

— Ну, на доказ щирої прихильності, нехай же пан зробить мені високу честь провести цей вечір з нами... Присягаюся святим Марцелом, небезпечно їхати... А на світанку... з богом! Я ще дам і провожатих... Ні, я таки пана моєю судейською владою не пущу на явну загибель... Нарешті, зараз цілим хором, з моєю дружиною й гостями, які прийшли, буду просити...

«Ех, бодай тебе роздуло горою, каторжна туша!» — злостився в душі Кармелюк і, бачачи, що ніяк не зможе від нього відкараскатися, вдався до такої хитрості: — Ваша надзвичайна люб’язність і гостинність мене перемогли... Е, хай так: труснемо старістю! Тільки дозвольте, пане, на чверть години... переодягтися... я по-дорожньому... а в вас дами...

— Не варто, пане... Я такий радий! — І суддя, обнявши гостя, тричі почоломкався з ним.

— Ні, вже дозвольте! Я миттю...— настійно сказав Кармелюк і квапливо подався через залу до передпокою, шепнувши господареві, щоб опісля репрезентував його гостям.

Суддя провів гостя до самого ганку.,. Але як тільки вони вийшли з будинку, у ворота в’їхав екіпаж і зачепився колесами за тумбу...

— Ах ти, шельма, лайдак! Кармелюк чортів! — нараз почувся різкий голос, і постать, яка сиділа в натачанці, енергійно зіскочила на землю.

— Пан Янчевський! Наш славетний Демосфен і презус комісії, котрого я жду не діждуся...

Кармелюк завмер на місці. Він оглянувся кругом: виходу не було... Треба було йти просто на свого смертельного ворога...

XXXIX

Деражнянська матушка повернулася з дочкою додому без пригод, і все пішло, як раніше. Деякий час у домі батюшки, й за столом, і на кухні погомоніли про незвичайну зустріч матушки й Олесі з Кармелюком, але незабаром ця тема вичерпалась і втратила інтерес новизни. Тихе й просте життя сільського священика ввійшло в свою колію.

Тільки для Олесі все ніби змінилося навкруги. Все здавалося їй тепер чуже, далеке, і маленькі радреті її крихітного світу не цікавили її. Чи слухала вона казки бабусі-няньки, чи ходила з дівчатами по лісі, чи працювала, чи стояла на молитві в церкві,— думки її завжди були заполонені кра-сенем героєм, який осліпив її своїми великими задумами, своєю безоглядною одвагою й мужньою красою. Сотні разів перебирала вона в своїй пам²яті всі найменші подробиці зустрічі з Кармелюком, і в глибині її душі якийсь несміливий дівочий голос шепотів їй, що в словах героя звучала не сама тільки проста ввічливість, а в глибині його чудових очей світилося щось більше за звичайну ласку...