Слава ЗСУ!

Не усвідомлюючи того, Олеся ждала й ждала Кармелюка. Ждала його і ввечері, і вдень, і темної ночі, і на зорі...

Закінчивши свої денні роботи, вона поспішала на край садочка й, схилившись на лісу, втоплювала задумливий погляд на крем’янисту дорогу, що бігла вдалину й тонула в криваво-червоному промінні сонця, яке поволі заходило, й ждала-ждала... Чи не вирине із стовпів золотистої куряви могутня постать вершника? Чи не підлетить він до неї на замиленому коні?

В лісі вола забиралася з дівчатами в саму глибину з потайною надією побачити Кармелюка. Вночі, при найменшому стукові в ворота, вона вся здригалася, сідала на ліжку, а серце калатало, тріпотіло в грудях і стукало: «Він, він!»

Любов і мрії обплели всю істоту дівчини якоюсь золотою чарівницькою сіткою, яка відділяла її від зовнішнього світу.

Але час минав, а Кармелюк усе не появлявся. Напружене чекання змінялося в душі Олесі глибоким одчаєм.

«І звідки я взяла собі в голову, що Кармелюк приїде сюди? — запитувала вона себе, з болісною гіркотою розбиваючи свої райдужні мрії.— Чому він повинен пам’ятати про мене?.. А його слова? Його присяга коло тюрми?» — шептала вголос Олеся, сумно хилячи голівку над своїм шитвом.

Так чергувалися в душі дівчини надія й сумнів і своєю безнастанною зміною підтримували й роздмухували вогник, що прорвався в її серце. Від такої постійної тривоги Олеся одразу змужніла і з полохливої сором’язливої дівчинки перетворилася на чарівну дівчину, сумовиту й задумливу. Вона нікуди не їздила, відмовлялась одвідувати сусідів. Єдиною розвагою її були розмови з дівчатами про одважні подвиги Кармелюка. Дівчат не треба було штучно підстреичувати: Кармелюк і його подвиги були в усіх на устах.

З тих розмов Олеся довідалася, що Кармелюк походить родом із сёла Головчинців, де в нього зосталися дружина й двоє дітей.

Несподівано довідавшись про це, дівчина відчула в серці незрозумілий і гострий біль. Власне, мріючи про Кармелюка, Олеся хотіла тільки одного: бачити його, чути його голос, мати можливість оточувати його найніжнішим піклуванням, офірувати за нього своїм життям. Звичайно, всім цим мріям не могло заважати те, що в Кармелюка є дружина, але все ж таки Олеся відчувала глибоку гіркоту й прикрість.

«А я ще думала, що він приїде до нас,— казала вона собі.— Нащо я йому? Чи й думатиме він про мене?! В нього є дружина: вона піклуватиметься про нього, вона віддасть за нього своє життя... А я?.. Бідна я, дурна дівчина, непотрібна нікому!»

Але докази розуму не спиняли пориву серця, і мрії Олесі весь час так само линули до Кармелюка.

А втім, звістки про його подвиги стали все рідше доходити до загубленої в лісах Деражні і незабаром зовсім припинилися.

Настала зима. Дороги позаносило снігом. Ще рідше стали долітати в завіяний снігом будиночок батюшки звістки з зовнішнього світу. Аж нараз на саме водохреща прийшла в Деражню страшна новина, яка приголомшила всіх: Кармелюка по-зрадницькому схоплено й ув’язнено!..

Жах, і горе, і страшна туга охоцили Олесю; від несподіваного душевного струсу вона захворіла.

І матушка, й пяпька вирішили, що дівчину зурочила недобра людина. Приводили всяких баб-шептух і зпахурок; виливали па віск, вишіптували, вимовляли, переводили Олесю через поріг... Батюшка правив молебні, але нічого не допомагало. Олеся хиріла, жовкла й ставала все мовчазніша.

Найдужче її мучила страшна туга, що вп’ялася в її серце.

Поволі охоплювала душу дівчини свідомість того, що вона любить Кармелюка всім серцем, усією душею.

«Як би допомогти йому? Як урятувати його?» Ці думки безнастанно мучили Олесю, та що частіше вони товпились у її голові, то глибше вона усвідомлювала своє цілковите безсилля, то сильніше охоплював її безпросвітній одчай.

Нарешті, прийшла звістка про визначену Кармелюкові кару й про вирядження його ’ до полку. Звістка ця немов придушила геть усе душевне життя Олесі важким віком труни. Думкам про допомогу й порятунок не залишалося більше місця. Невідомо, як би перенесла Олеся це тяжке випробування, коли б не надія, котра вперто не хотіла вмирати в молодому серці. «Він повернеться, повернеться, повернеться!» промовляв у ній чийсь настійний голос.

«Повернеться! Повернеться! Де їм удержати його!..» — казали вголос і нянька, і дівчата, й селяни, які приходили до батюшки, і навіть приїжджі священики.

Що більше сприяло цій загальній упевненості те, що й справді час від часу в Деражню прилітала тривожна звістка: Кармелюк повернувся.

Гарячковий захват охоплював "Олесю: дні, тижні вона не жила, а пломеніла. Та слідом за короткою радістю приходило розчарування; виявлялося, що той розбійник не справжній Кармелюк, а один з членів його колишньої ватаги, який назвався його іменем, що самозванця вже піймав безстрань ний Янчевський і віддав до суду.