Слава ЗСУ!

Так жила Олеся, переходячи від радості до розпачу. Минув рік, потягся другий... Дивлячись на такий слабовитий стан дочки, матушка й батюшка, порадившись із своїми сусідами, вирішили вдатися до найрадикальнішого засобу: видати Олесю заміж. Женихів, звичайно, не бракувало. Та коли Олеся довідалася про думку батька й матері, вона впала в такий бурхливий розпач, що добрі старенькі зараз же здалися й відклали будь-які наміри із сватанням до того часу, поки хто сам не ви а до в око дівчині.

Щодо цього Олеся заспокоїлась. Але звістки навіть неправдиві про втечу Кармелюка приходили в Деражию все рідше й рідше й, нарешті, зовсім припинилися.

А час минав! Двічі розтавав сніг, двічі вдягалися поля й ліси у нову зелень, і смуток зовсім потоваришував з молодою дівчиною.

Був теплий весінній вечір. Край попівського садочка, що прилягав до великого проїжджого шляху, стояла Олеся, схилившись на високу лісу, густо зарослу барвінком, дерезою та іншими повзучими рослинами. Вола задумливо дивилася в далечінь, але в тому погляді не було ні чекання, ні надії...

Проводити вечір отут, край садка, дівчина взяла за звичку: тут якось вільніше дихалося, відходила далеко докучлива метушня робочого дня, і тиха журба без перепони опановувала її душу. Без будь-якої думки й мрії дивилась Олеся на шлях, що біг у рожеву далечінь, як нараз її увагу привернули дві незвичайні постаті, які появилися з-за рогу. То були пан і пані, Розалія і Демосфен.

Красуню, на якій був дорогий сучасний костюм, великий капелюх, підв’язаний стрічками під підборіддям і щонайтон-ша біла мантилья, що облягала її плечі, Олеся не впізнала, але пан Янчевський був їй трохи знайомий; вона бачила його, як він проїжджав через їхнє село, і чула, що це — головний герой панства, переможець Кармелюка. Пан і пані йшли пішки. Це незвичайне видовище вразило Олесю. Серце її так і тьохнуло, передчуваючи, що з появою цих панів зв’язане щось фатальне.

Пани говорили. Олеся завмерла коло ліси й почала прислухатися до їхньої розмови. Ні Янчевський, ні Розалія не звернули уваги на русяву голівку, котра виглядала із зе-лєні; щоправда, зелень маскувала її, але, й крім того, вона нічим не відрізнялася від сільської дівчини й не могла викликати й найменшої остороги.

Розалія й Демосфен ішли, тісно притулившись одне до одного, як люди, зовсім близькі. Янчевський вів красуню під руку й щохвилини нахилявся до тонкої ручки, їцо спочивала на його руці, вкриваючи її поцілунками.

Після жахливого скандалу, що стався внаслідок Кармелю-кового листа, Янчевський перший оговтався і зараз же почав розтлумачувати і панові маршалкові, і всім панам, які зібралися, що в листі негідника, незважаючи на брутальну хлопську зухвалість, немає для шановної пані нічого образливого... Звичайно, підлий хлоп був вражений люб’язною гостинністю, яку виявила йому, як графові, «наша крулева», що ж до повернутих діамантів, то Янчевський пояснив це тим, що хитрий грабіжник побоявся збути ці речі, бо вони легко могли навести на його слід, і тому повернув їх назад, гадаючи, що, пограбувавши високошановного шляхтича, він, за допомогою своїх ницих хитрощів, зможе вирвати в нього й найбільшу шляхетську коштовність — чесне ім’я!

— Але благородні люди вірять благородству інших і шанують жінку, як святиню! — велемовно заявив Янчевський.

Гості, зворушені громовою промовою Янчевського, зразу ж кинулися до маршалка, висловлюючи йому своє співчуття й готовність помститися за честь пані. -

— Панове! Милості прошу у вас: дайте це вчинити мені! — гордо заявив Янчевський.

Розалія, лежачи непритомна, чула всю промову Янчевського. І коли він, з, допомогою маршалка, переніс безтямну красуню до будуара, вона нагородила його теплим потиском руки.

Кілька поцілунків, дві істерики, одна непритомність,— і Розалія переконала чоловіка в своїй цілковитій безневинності. Але з Демосфеном справа стояла трохи інакше.

Захищаючи красуню, Янчевський розраховував заслужити її вдячністі» і дістати її в свої руки, сам же він був цілком певен, що Кармелюк писав у своєму листі правду і що неприступна красуня насправді дарувала підлому хлопойі ті ласки, які так довго відмовлялася дарувати йому.

Розалія одразу відчула, що Янчевський знає істину й хоче за допомогою тієї істини тримати її в руках, і спритна жінка одразу ж удалася до слушної тактики. Буцімто піддаючись мимовільному потягові, вона стала виявляти все більше й більше ознак уваги до Янчевського і за кілька тижнів так обсипала солодощами ласки впертого Демосфена, що він уві-рував у невинність своєї обожнюваної крулеви. Розалія цілковито підкорила його собі: він дивився її очима, слухав її вухами, думав її думками. Таким чином, у руках красуні опинилися два відданих раби, прихильних один до одного. Хоч це було зроблено якоюсь мірою й поза бажанням Ро-залії, але, в усякому разі, Янчевський всіма сторонами переважав її статечного чоловіка, а, по-друге, те, що Янчевський піймав Кармелюка та вчинив інші подвиги, оточило його ореолом незгасної слави, і честолюбству красуні вельми лестило, що кумир загалу був її вірним псом, який мав за найбільше щастя лежати біля її ніг.