Слава ЗСУ!

Отже, постаті, які з’явилися на шляху, вели між собою таку розмову.

— Крулево моя, богине моя! Ти не можеш собі уявити, який жах мене охопив, коли я почув цю страшну новину: я згадав, що ви гостюєте у Пігловського, і, нехтуючи всякою обережністю й закликом судді, кинувся па одчай, щоб остерегти вас і привести тебе додому. І лицар твій невже не заслужить за це ніякої нагороди? — закінчив Янчевський, кидаючи на красуню пломенистий погляд.

До того, як обіцяти нагороду, треба впевнитися в тому, що лицар мій не став знову жертвою помилки,—відповіла Розалія, нещиро посміхаючись.— Вже скільки разів говорили про те, що Кармелюк повернувся, і щоразу виявлялося, що то був якийсь дурний хлоп, який називав себе його іменем.

Але, злото моє, тепер не залишається вже й наймен-, злого сумніву в тому, що Кармелюк, який з’явився тут, е той справжній розбійник, котрого я своїми руками передав у руки правосуддя.

Захоплені своєю розмовою, Розалія й Демосфен не чулп того приглушеного радісного зойку, котрий пролунав у саг дочку священика.

Передусім — одержано формальний папір, що Кармелюк утік з полку, що розбійника прослідкували до самого Проскурова, що звідти він кинувся в наші місця... Я й подався був до судді, але зустрів по дорозі економа, котрий присягався всіма святими, що зустрів Кармелюка, а він його знає прекрасно... Отже, правда,— він тут... Я покинув тоді суддю й усе на світі.,, а згадав свою зіроньку... і звелів звернути з дороги й скакати до пана Пігловського...

Тут пани завернули за ріг у напрямі до будинку батюшки. .

Серце Олесі трепетало; вона стиснула його руками й завмерла в подячній молитві. І радість, і сльози, й слова молитви —- все перемішалося в її приголомшеній душі... Кілька хвилин стояла вона так, схилившись на лісу, не маючи сили рушити вперед. Нарешті, їй пощастило опанувати своє хвилювання, вона згадала, що гості пішли, як видно, до них і що з їхньої розмови можна довідатися ще щось про Кармелюка,— вмить витерла вона з обличчя сльози радості й кинулася додому.

Вона застала вже панів, як вони сиділи на лавочці в садку, що оточував крихітний будиночок її батька; мати стояла перед ними й, низько вклоняючись’, просила зайти до хати.

Янчевський рішучо відмовився прийняти це запрошення; він пояснив, що вони посидять тут тільки одну хвилину, що екіпаж їхній поламався, але в кузні обіцяли зараз же його полагодити, і що пан маршалок негайно під’їде по них, але якщо в матушки знайдеться кухоль холодного меду й шматок доброго хліба, то він охоче підкріпить свої

СИЛИ. .. ^:

Зрадівши можливості прислужитися чим-небудь вельможному панові, матушка прожогом кинулася виконувати бажання свого високого гостя й покликала Олесю йти за нею.

Та цього разу Олеся не послухала матері. Ввійшовши в сіни, вона притаїлася за дверима й стала прислухатися до розмови панів.

— Але розкажи ж мені, яким чином і де зустрівся економ з тим дияволом? — звернулася Розалія до Демосфена.

Янчевський почав розповідати почуту з уст Глевтюка історію зустрічі його з Кармелюком.

Затаївши подих, з розпашілим од хвилювання обличчям, прислухалася Олеся до розповіді Янчевського; незважаючи на всі «милі» епітети, якими обкладав пан прізвище Кармелюка, вона ясно бачила новий доказ його благородства й безмежної одваги.

Хто знає, що насправді почувала Розалія, слухаючи розповідь свого лицаря! Блідість на її обличчі переходила в теплий рум’янець, але тоненькі губки були міцно стулені, і це надавало її обличчю гнівного виразу.

Два різні настрої боролися в душі красуні': з одного боку, злість на підлого хлопа, який так хитро обманив її і вирвав у неї своїми чарами признання в коханні, а з другого боку, поставав сповнений солодкої знемоги спогад про душну, літню ніч і про красеня, котрий бурхав пристрастю і ніс її, Розалію, на руках,— і цей спогад гамував злість у серці пані. Ох, та все це було б нічого! Кармелюк давно вже вийшов з хлопства і, хто знає, чи не ближчий він був до пана Пігловського, аніж до свого_ч батька? Але вчинив він по-хлоп-еЬкому, написав чоловікові, і цього простити не можна ніколи!

Ця думка й примушувала Розалію нервово покушувати свої губки.

— Ти не бійся, ангеле мій,— тихо закінчив свою розповідь Янчевський, непомітно потискуючи її руку,— присягаюся честю — не більше як через тиждень я піймаю його й приведу до тебе!

— О, так! — палко промовила Розалія, блиснувши очима.— Я сама хотіла б йому відомстити! Ох, якби пан знав, як налякав мене тоді той підлий хлоп, скільки я мусила пережити!