знайди книгу для душі...
— Як! — схопився суддя й остовпів на місці.
— В чім річ? — зацікавився Янчевський.
— А в тім,— квапливо заговорив Хойнацький,— що Кармелюк знайшов у моєму гаманці документ пана судді й сказав, що він одержить гроші з половини... то я благаю, щоб пан не платив...
— Я вже*.заплатив,— промовив хрипким шепотом суддя, опускаючись па стільця...
— Що ж це! Протестую, панове!.. Я не давав ні доручень, пі повноважень...
— Але приїхав від пана поважний старий, шляхетний пан, який знає всіх,— бурмотів суддя.
— То хто ж був той пан? — заволала Агата.
— Мабуть, не граф,— підкреслив Демосфен,— а сам Кармелюк...
Агата затулила руками очі; всі гості з жахом видивилися на суддю, який важко дихав...
Прорвавшись у ворота, волинський пап прожогом кинувся до корчми; він не йшов, а майже біг, набувши про свою сановитість; не заходячи до корчми, вій сів у запряжений екіпаж, тицьнув корчмареві таляра й крикнув фурманові:
— Гайда! Щоб не зустрінути ще Кармелюка вночі!
— Ой-ой! — жалісно захитав головою єврей.— Краще було б ясновельможному панові переночувати тут...
— Знаю, та негайна справа...— буркнув пан і знову сказав фурманові: — 3 богом! ~
Підлетіла пуга, ляснула, коні з місця рвонули, і повіз, гойднувшись на високих ресорах, важко покотив до застави. Проминувши греблю, Кармелюк гукнув Андрієві, який супроводжував екіпаж:
— Слухай, ти непомітно повернися до міста та поїдь в іншу корчму, а звідти проберись як-небудь до судді в двір і пильно спостерігай за тим шельмою Янчевським: як тільки напевне довідаєшся, куди він поїде, лети вихорем до , нашої корчми і сповісти'мене, а то знову вислизне диявол!
Без погоні, без особливих пригод Кармелюк до світанку під’їхав до Уляниної корчми. На останній просіці зустріла його сама господиня.
— Господи! — сплеснула вона руками.— Насилу діждалася свого ясного сокола! Як я настраждалась, як перемучилася, цілу ніч тебе дожидаючи! Серце моє розривалося на шматки, журба гнула до землі... Все мені всілякі страхи ліз-ли в голову: то ніби тебе, мого голуба сизого, схопили, то ніби тягнуть на дибу...
— Радість моя, щастя мое! — промовив, задихаючись од солодкого хвилювання, отаман, і дужою рукою підняв Уляну й посадив коло себе в екіпаж; вона обвила його шию руками й завмерла, припавши до грудей свого коханого: палкі поцілунки, безладний шепіт захоплення заглушили на якийсь час слова...
Нарешті, заспокоївшись, заговорив Кармелюк.
— Твої передчуття, моя рибко, мало не справдилисй: на-скочив я був у судді на самого Янчевського... Просто віч-у-віч... Не можна було мимо пройти... Вже навіть подумав був — капут: як упізнає, то штрикну кинджалом — і квит!
— Ой лишенько! — скрикнула Уляна.— Що ж би з тобою сталося! Там же челяді сила, а ти був сам.
— Та я вже про себе й не думав: «Хто має бути повішений, той не втоне!» Чому бути, тому не минути... Та тільки, звісно, живим у руки не дався б!
— І занапастити себе заради купи злотих! А про мене й не подумав! Я б же теж .себе занапастила! Раз сказала, що ти мені тепер — усе життя, іншого слова не буде... Ні, тепер я більше тебе з своїх очей не спущу... Де ти — там і я! В огонь, то в огонь, у пекло, то в пекло! Але разом, укупі!
— Голубко, горличко моя! — поривчасто обняв її Кармелюк.— Ні, не голубка, а орлиця з дужими крилами й залізним дзьобом! Таку орлицю, такого товариша я й шукав... Тепер мені й море по коліна!
— Ні, й одвагою хизуватися надміру не слід, ти ж, крім мене, й для всіх потрібен...
— Дякую, коли й твоя думка така.
— Звичайно, а тому на таке безумство я тебе більше не пущу... обхоплю ноги руками... і не випущу,— хіба що .вб’єш! Скажеш, треба було грошей — пусте! Гроші роздобувати можна й з ножем у руці... а якщо підставляти свою голову,— то в завзятій сутичці, з криком та гиком, під заграву пожежі...
— Бач, яка ти! Вогонь — не жінка! — радісно вигукнув Кармелюк, поцілував її в голову й замовк, поринувши в роздуми.
Екіпаж тим часом їхав поволі, перевалюючись, то натикаючись на пеньки, то попадаючи у* вибої; стежка кривуляла серед густого лісу й для такого ридвана була майже непроїжджа. Уляна, висунувшись з екіпажа, пильно стежила за фурманом і показувала йому дорогу...
— А що, про Дмитра немає звістки? — спитав після довгого мовчання Кармелюк.
— Як немає! — вигукнула Уляна.— Я й забула тобі сказати: він уже тут і привів із собою чотирнадцять молодців... Є між ними й старі — Явтух, твій земляк, Михайло із Соки-ринець, ще хтось, а то нові... Славні такі, завзяті!