Слава ЗСУ!

~ 0т так віват! — радісно стрепенувся Кармелюк.— Прибуло нашого полку... Тепер рушимо! А да ти тільки тих людей розмістила?

— Частину, більше знайомих Дмитрових, у себе в корчмі, а решту — в найближчій балці... Туди ж, у нашу печеру, нікого не пустила: її нехай знають тільки вірні наші друзі.

— Дуже добре! Ти справжня отаманша, тобі й булаву в руки...

— Не булаву, а такого велетня милого! — промовила вона з пристрастю й обпалила Кармедюка вогненним поцілунком.

Коло самої корчми зустрів свого отамана Дмитро Гнида й одскочив був од екіпажа, побачивши в ньому старезного пана; але Кармелюк зареготав і вивів свого друга з омани.

— Тьху ти, хай його вовк розірве, не впізнав! От так машкара! Виходить, одурив ляхів? Резон, друже мій... А мені теж по ескадрону подяка... Приволік тих, що поневірялися в дезертирстві, а то й нових горобців наловив...

— Чув, чув, брате! А поки що — гайда до корчми: ти, Уляно, пригости нас, чим бог послав; від учорашнього сніданку й ріски в роті не було... Так от, за вечерею, або, краще сказати, за сніданком розкажеш мені, Дмитре, про все, а я*теж розкажу про свою удачу...

Уляна, рада, бадьора, проворно подалася до корчми й комори зібрати своєму ідолові все, що в неї було напохваті.

— Оце діло,— потирав руки Дмитро,— а то без пана отамана красуня каша перебувала в тузі та бігала по лісі, а в мене в животі давно вже барабани били тривогу.

Вгамувавши голод, Дмитро розповів, як він випадково зустрів Явтуха, що служив наймитом у Гутинській корчмі в жида, як через Явтуха довідався ще про двох вовків-сіро-манців, і потім вони разом кинулися по найближчих селах і хуторах та навербували більше десятка: все люди хороші, загартовані в біді...

Кармелюк був у захваті: він декого з навербованих знав особисто, а іншими був задоволений зі сжв Дмитра. Із свого боку отаман розповів друзям про відому нам сцену в судді й додав, що вже був не сподівався одержати від нього й копійки, та поступившись чотирма тисячами, спокусив скупердягу.

— Ага, до речі,— згадав Кармелюк,— а де ж мій половинщик Хойнацький? Йому за умовою треба віддати половину...

— Ой мамо! — сполошилась Уляна.— Я й забула про нього... Прийшов Дмитро з хлопцями—треба було їх розмістити, потурбуватися про харчі, а потім тривога забила мені памороки. Ай-ай! Ну що, коли Ярема не годував і не поїв пана,— вже ж третій день...

— То полізь, любко, скоріше в погріб та витягни нещасного,— занепокоївся Кармелюк.

Уляна вибігла в сіни, а хвилин через п^?ять повернулася стурбована й сказала, що пана в погребі немає: ляда, мовляв, причинена, затички немає* до ляди приставлена драбинка... а в погребі — ні- духу!

■ — Втік! Як же це його стеріг Ярема? — обурився Кармелюк.— Якщо в нас така сторожа, то гадюка Янчевський може пас соїгдих накрити...

Всі збентежилися. Привели соппого Ярему. Придуркуватий хлопець на всі розпитування відповідав, що він не знає, що в погребі робилося, бо туди не лазив, а не лазив тому, гцо не було наказу; тому саме він не носив панові ні хліба, ні води, а ходив усе то навколо корчми, то заглядав у сіни й навіть спав надворі під повіткою.

— А от, виходить, вийняв...

— Авжеж... Виходить... Тут без нечистої сили не обійшлося...

— Чи не вона йому подала в погріб і драбину?..

— А що ви думаєте?

Дальше слідство виявило, що Ярема казав правду: він не сприяв утечі,—вийнята драбина лежала на місці,, а в погребі, згадала Уляна, лежала друга, про яку й забули... Неповинність Яреми була очевидна, але разом з тим була виявлена й дивовижна його дурість, яка переконала всіх у тому, що Ярему ніколи не можна ставити на варту, а можна тільки,, завдяки його атлетичній тілобудові, вживати його як стінобитне знаряддя.

— Ну, чорт з ним! — заспокоївся Кармелюк.— Прогавив, так прогавив; більше тебе ие поставлю на варту. А щодо пана, то втечу йому ие можна поставити за провину: голод не свій брат, а видима смерть страшна... Якщо він поїхав додому, то й добре, але, якщо він утік, щоб скаржитися на мене до строку, то йому ні повоза, ні коней не бачити, як своїх вух.

— Це правда...— мовив Дмитро.

— Та й взагалі нічого давати не слід,— різко сказала Уляна: —голову свою підставляв під обух, та щоб ще й ділитися? За яку ласку? Що обіцяв? То жарт, глузи... Пан же не тільки слова, а й присяги не дотримав... То чого з ним панькатися?

— Я своє слово ставлю вище за панське,— з гідністю відповів Кармелюк і став давати .розпорядження щодо новобранців...