Слава ЗСУ!

Якусь хвилину всюди було тихо, потім знову почувся слабенький шелест, і раптом зірке око Явтухове виразно побачило якусь чорну масу, що поволі наближалася до нього. То не був кабан: то була істота, яка свідомо, з усією можливою обережністю підкрадалася до Кармелюкового сховища.

Не гублячи жодної миті, Явтух щосили кинувся до постаті, яка підповзала, схопив її своїми міцними руками за плечі, і не встиг той крикнути, як Явтух закинув його собі на спину, а Уляна, підбігши, заткнула йому хусткою рота. Явтух поніс захоплену жертву до Кармелюкового сховища.

Але шум розбудив ще раніше й Кармелюка, й Михайла.

— Ща там? Що сталося? — неголосно промовив Кармелюк, виходячи з зарості.

— Піймали шпига, батьку! — відповів пошепки Явтух.

— Шпига?! — вигукнув Кармелюк.— Ну, тягни ж його сюди.

В глибині зарості, що обступила густою стіною весь острівець, була складена найкраща частина здобичі, яку захопила з собою Уляна. Тут же ще тліло вугілля від догорілого вогнища, валялися рештки вечері, лежала звалена на купу зброя.

— Ану лишень, Уляно, запали скалку, побачимо, кого ти з Явтухом приволокла до пас? А ти, Михайле, іди вартувати!

Михайло негайно пішов на чати, а Кармелюк, зірвавши з себе пояса, зв’язав ним руки пійманого.

Уляна запалила тріску й піднесла її до обличчя незнайомого. Кармелюк близько нахилився до нього, але обличчя страшного розбійника справило найнесподіваніше враження на незнайомця.

— Батьку, отамане!.. Ох, слава богу,— заговорив він радісним, переривчастим від хвилювання голосом,— а я вже думав, що попався комусь іншому в руки... Ой, не хотілося на старості літ без покаяння помирати!

Радісний тон дідів вразив Кармелюка й Явтуха з Уляною.

— Та ти хто такий, звідки? Чому знаєш мене? Чого завітав сюди? — здивовано мовив Кармелюк, уважно придивляючись до обличчя худенького дідуся, який стояв церед ним на колінах.

Дідусь добродушно усміхнувся,

— Коли на все, батьку, відповідати, то треба говорити, може, й до півдня, а баритися не можна, ніколи. Глянь на мене, придивися: може, згадаєш діда, котрий приходив до тебе з іншими маршалківськими селянами просити допомоги ще років два, а то й три тому.

— Років три тому.., З маршалківськими селянами... Може, може... Тільки не згадаю щось...*— роздумливо промовив Кар-

' мелюк, потираючи собі рукою чоло.

— Ну, пригадаєш іншим разом, синку, а тепер не до того... Збирай своїх та тікай скоріше з цього лісу.

— Що? Як? — скрикнули разом Кармелюк, Явтух і Уляна.

— Пани зібралися оточити тебе, застукати тут, облаву влаштувати... Янчевський перед веде...

— Янчевський? Де ж він узявся?

— Учора перед вечором прискакав на панське дворище, чорний, як сажа, обірваний, мов жебрак.

— Прокляття! — оскаженіло Ькрикнув Кармелюк.— Вирвався гаспид на мою голову!

— Не трать, батьку, даром слів,— тривожно перебив його старий.— Спіши скоріше з лісу. Янчевський зібрав з усіх хуторів, сіл і панів, і селян; через півгодини оточать увесь ліс, і тоді вже миша з нього не вискочить.

— Та як же він довідався, що я тут? Хто міг сказати, що я тут?

— Не знаю, а тільки йдуть вони всі сюди, з ними самих селян душ шістсот, коли не більше, а панства, а челяді... Тікай скоріше, батьку,— піймають, зв’яжуть знову...

— Правда, правда, Йване,— заквапилась Уляна, відчувши згубну небезпеку...

— Отамане, батьку...— почав був Явтух.

Але Кармелюк схопив діда за руку й заговорив грізним, лиховісним тоном:

— А скажи ти мені, чоловіче добрий, звідки ж ти довідався, що я сього разу знайшов собі притулок у цій пущі?

Старий спокійно витримав погляд, яким Кармелюк уп’явся в нього, й відповів:

— Не довідався, а додумався. Коли я дізнався, що несподівано пани зганяють на облаву всіх селян з вилами та сокирами, мені одразу відчулося щось лихе: на якого, мовляв, звіра в таку пору та таку облаву, таку силу збирають? Як почув, що до панів прискакав Янчевський і що ти побував у нього вночі, то одразу й догадався, на якого то звіра полюють... І вирішив я сповістити тебе, батьку наш рідний! Тільки не можна було довідатися, куди йдуть? Ніхто нічого

не знав. От я зміщався з нагоничами та й пішов на панський двір і там тільки, коли вже рушили з місця, дізнався, куди йдуть. Схопив коня та охляп і прискакав.

— А чи правду ти кажеш, старче? — поволі промовив Кармелюк, не одриваючи очей від обличчя старого...

— Богом пресвятим присягаюся!.. Хочу тебе врятувати... Якщо зараз іще підеш за мною, можна врятуватися через перемичку в Гайдамацький ліс.