Слава ЗСУ!

— Присягаюся всіма богами Олімпу! — підніс руку Рудковський.

— Слічно... І нехай пан ще намотає собі на вуса, що коли десять, а може, й сотня вб’ють одного, то це викличе в мене до пана тільки презирство...

— Нехай крулева буде спокійна й згадає мої слова,— відповів Рудковський, палко блиснувши очима.— Сама доля посилає мені нагоду запевнити в моїй відданості пані, і присягаюся: раніше, ніж наші соратники дійдуть до половшій лісу,— Кармелюк буде вже тут, коло панських иіг, і я віддам мій трофей цілковито у руки нашої божественної володарки!

Зважаючи на цю панську присягу, Розалія ласкаво обіцяла юнакові почекати його на узліссі.

Найближчі нагоничі всі до єдиного зголосилися супроводжувати молодого пана, але Рудковський не захотів брати з собою хлопів, а одібрав душ вісім з двірської челяді і в супроводі Уляни безстрашно кинувся в глиб лісу. Уляна не. йшла, а летіла; головна і найнебезпечніша частина плану була виконана цілком успішно. Забувши свою роль дурнуватого й боягузливого хлопця, вона сміливо йшла поперед невеличкого ;загону, роздивляючись одержану монету й підкидаючи її в руці.

— Тихше, ти! Бач, розходився як! — обірвав її один з гайдуків, рудий велетень, котрого починала залишати недавня хоробрість у міру того, як віддалялися від узлісся.

Цей тихий окрик змусив Уляну схаменутися. Вона одразу присмирніла й повернулася до своєї ролі. Після півгодинної мандрівки, що проходила в супроводі всіляких осторог, Уляна привела, нарешті, ляхів до вузенької стежки, схованої в очеретах, яка з’єднувала острівець з твердою землею.

— Там, там,— зашепотіла Уляна, простягаючи руку в напрямі до острова, і позадкувала за спину гайдуків.

Всі зупинились, і несподівано однаковий жах охопив одразу всіх: вони самі в лісі, відокремившись від загону... перед Кармелюковим сховищем, а хто знає, скільки там засіло гайдамаків? Хлопчисько бачив трьох, але їх моя^е бути й тридцять три!

— Ні, так навмання лізти не можна...— прошепотів Руд

ковський.— Треба вперед послати вивідача *— подивитися, скільки їх там. Панове, хто полізе перший? ⁽

Гайдуки мовчки переглянулися між собою й замовкли: ніхто не був охочий на цей геройський подвиг.

— Та ось хлопчина нехай полізе,— тихо сказав, нарешті, рудий. Йому й найзручніше; знову ж, якщо його й помітять, то йому нічого не станеться...

Всі одразу вхопилися за пропозицію рудого. Уляйа почала відмовлятися, вдаючи, що боїться... цілувала руки панові, просила зглянутися над нею й не посилати її в страшне кубло, але при першій погрозі Рудковського скорилася своїй долі й поповзла поміж очеретами. Забравшись на острів і впевнившись у тому, що товариші вже встигли сховатися, Уляна повернулася назад і сказала Рудковському, що гайдамаків на острові вже немає, але що там — чого, чого тільки не накидано! Жовті й білі гроші* одяг панський і зброя... Це повідомлення, а особливо його друга частина, зразу піднесло настрій переслідувачів. Уже давно серед народу ходили легенди про незчисленні скарби, котрі Кармелюк приховує в різних місцях; уява заграла в пожадливих серцях.

— Та ти часом не брешеш? — нерішуче перепитав хлопця Рудковський.

— От щоб я додому не вернувся, коли неправда, щоб я сходу сонця не діждався, щоб я...— почала була божитися Уляна, але Рудковський перебив її.

— А чи добре ти обдивився все кругом?

— Скрізь облазив, обдивився й лози, й очерет.

— Ну, то веди. Панове—обернувся він,—зведіть курки й по одному за мною.

На острові зустріло поляків невеличке розчарування: грошей виявилось небагато (їх навмисне розсипав Кармелюк для принади), але зате скрізь валялася зброя й одяг Янчевського, котрий зараз же й упізнав Рудковський. Це доводило, що в сховищі справді був притулок Кармелюка, а що розбійник залишив його не більше, як годину тому,, доводила купа незгаслого жару з розкиданою навкруги неї картоплею. Оглянувши все, Рудковський нерішуче спинився посеред печери.

— Але куди ж дівся той шельма? — промовив він уголос.— Втекти не міг. Може, він засів десь по дорозі, щоб перейняти нас.

— Ні, ні,— втрутилась Уляна,— якщо їх тут немає, то я знаю, куди вони сховалися. Ніхто не догадається, а я знаю...

Через те, що слова хлопчика вже один раз цілком виправдалися, то й Рудковський і гайдуки поставилися тепер до нього з цілковитою довірою. *

— А як же ти знаєш? — все-таки спитав пан. ' _ч

— Я в цьому лісі бував не раз,— то по ягоди, то по гриби,—заторохтіла Уляна,—і тут на болоті, ніхто не знає, ніхто ніколи й не догадається, хоч увесь ліс перенишпорити й перерити, є камінь величе-е-зний, а під тим каменем діра — печера, я там колись три пригорщі білих грошей знайшов. Вони туди пішли... їй-богу, туди!