Слава ЗСУ!

— Може статися,— заговорили гайдуки,— хлопчик моторний.

— А де ж той камінь? — спитав Рудковський.

— Тут, край болота... Болотом пройти, то ніхто й не побачить і не почує... А з діри тієї тільки один вихід... Усіх їх можна перестріляти.

Принадлива перспектива накрити Кармелюка й перестріляти всю його ватагу знову заполонила уяву Рудковського, тим більше, що з слів хлопчика видно було, що цей напад не загрожував їм ніякою небезпекою.

— Гляди ж,— промовив він уже прихильно,—* доведеш, то одержиш іще таляр, а ні...

— Всіх перестріляємо, як бога кохам! — скрикнула Уляна, потираючи руки, і очі її блиснули щирою радістю.

— Ну, а куди ж іти?

— Та отак, навпростець, болотом,— відповіла Уляна.-— Тільки треба пороздягатися й попідкачувати холотпі, бо як де,— то доведеться по пояс брести.

— Ну, а ти що ж, у свитині полізеш? — обізвався рудий, обережно скидаючи свої, як видно, нові чоботи і ставлячи їх збоку.

Всі, навіть і сам Рудковський, послухали Уляниної поради й, поскидавши свитки, пояси й чоботи, а дехто й капелюхи, склали все це в очереті на березі...

Почалася нова мандрівка. Уляна сама добре не знала дороги через болото і тому не раз провалювалася по пояс. Після доброї півгодини щонайтяжчого переходу Уляна звернула в густо зарослий очерет і, пробравшись крізь ту гущавину, обережно виткнула голову і ту ж мить злякано шаснула назад.

— Ну, що? — тихо спитав її Рудковський.

— Ой пане, вони там! — шепнула Уляна з удаваним страхом.— Рушниці видно.

Від слів хлопчика знову повіяло па всіх холодом жаху... Однак Рудковський переборов себе й, трохи розхиливши очерет, припав очима до утвореної щілини; перед ним постала така картина: сажнів за сто від них, край трясовини, підіймалася велика безформна брила граніту й ніби врізувалася рогом у болото; з тилу вона здавалася суцільним сірим каменем, але від болота, і саме з того пункту, звідки спостерігав Рудковський, можна було виразно бачити кінці рушничних цівок, направлених, як видно, з печери на бо* лото; витикався ще підбитий цвяхами чобіт, що висунувся якось необережно з зеленої стіни; і видно було зігнуту, спм-ну чоловіка в синій чумарці, який, видно, притаївся на порозі печери...

Рудковський випустив з рук очерет і мимохіть посунувся назад...

Не було сумніву розбійники були там; їх відділяло тільки сто сажнів!.. Але вже один побіжний погляд одразу переконав Рудковського в тому, що їх там було не три, а набагато більше: самих цівок він нарахував п’ять, а хто знав, скільки гайдамаків притаїлося в глибині печери?..

Становище Кармелюка було якнайвигідніше: з трьох боків його захищала гранітна стіна, а єдиний невеликий отвір захищало п’ять, а може, й цілий десяток рушниць, і тому що брести до печери треба було болотом, то ясно було, що, раніше ніж загін Рудковського встигне наблизитися до неї хоч на п’ятдесят сажнів, Кармелюк перестріляє їх усіх до одного. Це всіх дуже збентежило.

— Не сидіти ж нам тут доти, доки зійдуться нагоничі? — похмуро промовив рудий велетень.

_ і виходити звідціля страшно; якась дрібничка може викрити нас! — зауважив другий.

— Залишається одне,— прошепотів Рудковський,— послати хлопця, щоб покликав нам підмогу. Тоді й слава зостанеться нам, і ми уникнемо видимої небезпеки.

XLVII

Пропозиція пана Рудковського трохи заспокоїла вояків. Уляна ж ледве могла приховати сзою радість при такому несподіваному повороті справи.

— Тільки пустити його самого,— додав Рудковський,— то, либонь, чкурне з лісу, а ми зостанемося тут сидіти до ночі.

— Побий мене бог, паночку, якщо я зараз же не побіжу до пана...— Уляна мало не сказала: «пана Янчевського», але зам’ялася й пробурмотіла скоромовкою: — та от до того, котрий там... тут...

— Та він не знає, до кого й податися,— зауважив рудий.— Знову ж таки, йому й не повірять...

— Правда,— погодився Рудковський.— Нехай хтось із наших піде з ним. Та ось ти, Філіціане! — кивнув він рудому.— Гляди ж, нас тут зостанеться тільки десятеро, в ліпшому разі — по два на гайдамаку. Жени сюди побільше нагоничів з нашого боку, та тільки тихше, щоб не злякати..; Скоріше, розумієш?

— За хвилину,— відповів велетень, вельми задоволений з того, що може так чи інакше відкараскатися від страшної атаки.

Тихо, майже нечутно побрела назад Уляна з своїм супутником. Серце в грудях Уляни стрибало й калатало від захвату. «Врятовані... і він врятований!! Зпову свобода, радість, воля!» — шуміло в голові. Вона докладала неймовірних зусиль, щоб приховати свою радість і зберегти удаваний страх... Цього разу подорож минула гаразд, і хвилин через двадцять вони доправилися до зарослого очеретом берега, де позалишали свій одяг. Уляні знову довелося зірватися разів зо два й упасти долілиць.