Слава ЗСУ!

— Скажи, скажи ж мені правду,— казала вона майже щоразу, як тільки вони з Кармелюком залишалися вдвох,— я нічого не казатиму, я тільки хочу узнати правду: друяшна тобі написала листа?

— Я вже казав тобі, що ні.

— Ну, то інша жінка? — провадила Уляна, не помічаючи досадливого тону Кармелюка.

— Уляно, чи ти даси мені коли-небудь спокій? — відповідав Кармелюк, зціплюючи зуби.

— Прости мене, соколе мій, орле мій! Не буду більше, не буду! — скрикувала Уляна, ловила його руки і вкривала їх поцілунками.— Ой, так перетліло моє серце, так вимучилося. Люблю тебе! Не віддам нікому! Один ти в мене, як сонце на небі!

Вона до болю стискувала Кармелюка в своїх обіймах і, ридаючи, припадала до його грудей.

— Та що це з тобою сталося, Уляно? От видумала сама собі муку,— заговорив Кармелюк, ласкаво проводячи рукою по її голові,— та хіба я бачуся з ким чи тікаю від тебе?

— Чого ж ти став такий зажурений? — казала Уляна, підіймаючи голову і впиваючись у Кармелюка чорними, повними сліз очима.— Чого ти не розмовляєш зі мною? Все мовчиш, задумуєшся! Про що ти думаєш?..

— Ех, що тобі до моїх дум, Уляно!

— Ні, ні, скажи все. Я хочу знати, що тебе мучить, що тебе гризе?

«■— Навіщо казати! Казати — значить, знову сперечатися з тобою та сваритися, а я сварок не хочу! Сумно й так!

Уляна обняла Кармелюка за шию й, задихаючись від жаги, все говорила, перемішуючи слова з поцілунками:

— Покинь усе, покинь журбу! Люби мене, як і раніше,— весь світ для, нас!

Та вогненні ласки красуні вже не запалювали Кармелюка так, як колись.

Такі розмови відбувалися мало не щодня, і що частіше повторювалися вони, то рідшими були відповіді Кармелюка, а це, з свого боку, мучило Уляну й ще дужче роз’ятрювало її ревниву уяву. Всі ці причини споруджували між Кармелюком і Уляною немов колючий живопліт...

— А чи ти чув, до чого довело селян твоє чернецьке добродійство? — сказала одного разу з тріумфальною злісною усмішкою Уляна.

— А що таке? — здригнув Кармелюк, не обертаючись.

— Янчевський ловить селян і гуртами висилає їх до Сибіру.

В голосі Уляни виразно прозвучала прихована зловтіха.

Кармелюк глянув на неї з-під брів, і гарне, але зле в цю хвилину обличчя отаманші справило на нього відразливе враження, і нараз він відчув, що вся вона, з своїм вузьким егоїзмом, бурхливою пристрастю й повсякчасним бажанням підкорити його волю своїм корисливим цілям — обтяжує його і сковує...

— А тобі що ж до них? — відповів він грубо.— Твоя ж шкура ціла.

— Ха-ха-ха! — розсміялася Уляна злим, тремтячим сміхом.— От уже як! А раніше ти так зі мною не говорив.

— Бо не знав тебе.

— Хто ж тепер напоумив тебе?

— Ніхто інший, як ти сама.

— Я? І ти можеш казати мені це? Мені, що тобі віддала і серце, й тіло, і життя все, й душу? — вирвалося з диким зойком з грудей красуні.

Та Кармелюк не почув тону цього зойку.

— Тіло й серце віддала, це правда,— відповів він різко,— а про душу не кажи; нема її в тебе й не було ніколи!

Обличчя Уляни спалахнуло від образи, очі посипали іскри.

— Немає в мене душі, ну гаразд! Розбійниці так і годиться,— промовила вона глухим і тремтячим від хвилювання голосом.— А яка ж це голубка з ангельською душею знайшлася тепер? Жінка слинява чи нова коханка?

Годі! — грізно крикнув Кармелюк.—Осточортіло мені слухати твою гризню. Гей, Уляно, стережися!

Та грізний окрик отамана тільки ще дужче розлютив Уляну.

— Ні, ти стережись, Іване,— прошипіла вона, стискуючи його руку,— пам’ятаєш моє слово: люблю тебе більше, ніж своє життя, але іншій не віддам! Чуєш: дешево не віддам тебе!

— Лякати мене надумала! Облиш! — Кармелюк вирвав свою руку з рук Уляни.— Коли я й чорта в пеклі не боюся, то тим більше не побоюся скаженої жінки! Ти це так і знай!

Він круто обернувся й пішов у ліс, а Уляна як стояла, так і впала на землю.

L

У плутаних, насичених ревнощами розмовах отаманші була частка правди: чим частіше закипали між ними сварки, чим різкіше проявляла Уляна свій владний і пристрасний характер, тим частіше згадувалася Кармелюкові Олеся. У всьому вона була цілковита протилежність Уляні. Вона перша розгадала невиразні пориви його душі, вона опромінила його душу чудовим сяйвом, як прекрасна зоря глибину моря. Вона не забула його й тепер' і дитячими, сповненими ніжної любові словами спішила остерегти його від небезпеки.

Кожний різкий вибрик Уляни тільки викликав ще раз перед Кармелюком чарівним образ молодої дівчини.