Слава ЗСУ!

Одного разу, повернувшись із чергової своєї рекогносцировки, Демосфен увійшов до зали, в якій зібралося товариство й проводило час у веселих балачках, і урочисто оголосив:

— Панове, радійте й веселіться: тепер уже гайдамаки в наших руках!

— Як? Що? Чому? — посипалися з усіх боків запитання.

— Невже піймали? — скрикнула Розалія.

— Ще не піймали, але піймаємо, і це така правда, як те, що я, Янчевський, стою перед вами!

— Чому? — скрикнули всі разом.

— Знайдено спосіб!

— Який? Хто сказав, хто придумав? — всі кавалери й дами, які були в залі, оточили Янчевського.

— Придумав я,— а який спосіб — ие скажу нікому, поки не приведу сюди шельму з закутими руками й ногами.

— Але, ггаие, чому ж? Ми ж нікому не скажемо! — защебетали дами...

— Якщо пан не скаже, то я просто вмру від цікавості!...— пропищала одна з панянок.

—■ Дозвольте, дозвольте, я вгадала! — скрикнула дружина судді. — Наш пан Демосфен довідався, хто коханка Карме-люкова, й підкупив її, щоб вона видала злочинця.

— Воронь боже! — гордо відповів Демосфен.— 3 хлопами я не стану входити ні в які стосунки.

— Ну, то інше!.. Я знаю, знаю! — запищала друга панянка.

З усіх боків почулися всілякі гадки, здогади, але Янчевський стояв серед дам, немов скеля серед спінених хвиль, і стійко витримав цей натиск...

В залі все пожвавішало і всюди заговорили, висловлювались усілякі припущення.

— Але мені ж ти скажеш? — шепнула Розалія Демосфену й непомітно виманила його на терасу.

— Ні, моя крулево! — тихо відповів Демосфен, палко тулячись губами до пещеної ручки красуні.— Не скажу й тобі.

— Але чому ж? — брови Розалії гнівно зійшлися.

— Не можу, моя радосте!.. Одне необережне слово, навіть півслова... і все загинуло... Адже стіни тепер мають вуха, а двері язики...

— То, виходить, ти не віриш мені?..

— Вірю, вірю... Як своєму серцю, але на терезах лежить спокій всієї губернії, а тому...

— Не скажеш? — перебила його Розалія.

— Карай мене, як хочеш,— Янчевський драматично схилив голову,— але я зостануся чесним солдатом.

— Добре ж! — зловісним тоном шепнула Розалія.— Тп згадаєш не раз про свої слова!

Наступного дня Розалія змінила тактику: вона спробувала ласками випитати у Янчевського дразливу таємницю, але, незважаючи на всі її хитрування, Янчевський був твердий, мов загартована сталь, і це ще дужче інтригувало й дратувало Розалію.

А втім, цього разу красуні не довелося довго мучитись; минуло днів десять після описаної сцени, панство, довго засидівшись після вечері, вже збиралося йти спати, коли це двері їдальні відчинилися й до кімнати ввійшов дворецький і підійшов до Янчевського.

— Вельможний пане,—промовив він, низько вклоняючись,— якийсь чоловік питає панську милість!

— Хто? Звідки? Чого? — різко запитав Демосфен.

— Він не каже про себе нічого,—доповідав тихо дворецький,— він тільки велів передати панській милості ось це й сказати, що він жде пана коло воріт.

При цих словах усі одразу замовкли й з цікавістю почали дивитися на принесений предмет; то був старовинний чавунний перстень з таємним масонським знаком Ч

Очі Янчевського загорілися. Він глянув на перстень, відкрив малюсінький медальйон, який був у ньому... Мимовільний, тріумфальний вигук вирвався в нього — він поривчасто схопився з місця й попрямував до дверей.

— На бога, Феліксе! Спинися!.. Тебе хочуть піймати в пастку! — скрикнув маршалок.

— Ні, панове! — відповів Демосфен, блиснувши очима.— Присягаюся вітчизною,— тепер мене не піймає ніхто!..

Сак-так Кармелюкові пощастило заспокоїти ревниві підозріння Уляни; пожежу було погашено, але не зовсім: ревни-

вій уяві, красуні було дано поштовх. Раніше вона зовсім не цікавилася минулим Кармелюка: свідомість теперішнього щастя переповнювала її серце й затуляла собою все,— і минуле, і майбутнє. Тепер же Уляна почала розпитувати стороною про минуле життя Кармелюка й без труднощів довідалася від Андрія, що отаман одружений, має двоє дітей, що раніше вони жили з дружиною душа в душу, а потім посварилися. :

Цього Уляні було досить: «Лист від дружини,— вирішила про себе отаманша,— вона кличе його до себе».

Уляна стала підозрілива, дратівлива й навіть сумна, а Кармелюк все частіше задумувався: не раз він ішов то в ліс, то в корчму, то до ватаги.

Взаємні їхні стосунки помітно охололи: шалена пристрасть Уляни не зустрічала тепер такої відповіді, а пестощі були ніби силувані, і це завдавало Уляні страшенних мук і ще дужче роз’ятрювало підозрілість уяви. Вона ие залишала Кармелюка й на хвилину, коли ж він відходив від неї — стежила за ним.