Слава ЗСУ!

Як міг дурний мужик додуматися до таких слів та й як він посмів сказати такі слова пані? І звідки він знає, чи забуває Кармелюк чарівні очі, чи ні? Розалія відкипула звислий на чоло локон і втупила розплющені очі в нічну темряву. Незрозуміле хвилювання охопило її при спогаді про чудну поведінку дурного мужика.

«Та він потім виявивсь і зовсім не таким дурним, як то мені здалося спершу,— міркувала далі Розалія.— І очі його, й постава ніби все переродилось, а потім навіщо він стьобнув коня, а сам пішов? І куди?.. Коли поверталися з облави, я уважно оглянула всі обличчя — його ие було серед нагоничів. А голос?.. Та що це?.. Вона чула, чула вже той голос!.. Матко свєнта! Та то ж був вій, сам Кармелюк!» — тихо скрикнула Розалія й, підвівшись, сіла на своєму ліжку. По всьому тілу її немов пробігла тепла хвиля; серце забилося часто. Тепер уся картина постала перед нею в новому освітленні, і всі вчинки й слова нібито дурня знайшли своє пояснення.

— Та як він упізнав її одразу? Тепер вона пригадує, як він збентежився, глянувши на неї. «Кармелюк не забуває чарівних очей»,— промовила сама собі Розалія, і серце її солодко стислося.— А вона ж його мало не занапастила. Але яка одвага? Оком не змигнув і пішов за нею просто в пащу ворогам. Ні, такого сміливця вона ще не зустрічала ніколи! Тільки з ним була там жінка...—пригадалося їй через хвилину відкриття, зроблене Демосфеном.— Хто вона йому? Дружина, сестра чи просто розбійниця? Гм!.. Навіщо вій брав її з собою?» В серці Розалії заворушилася досада: «А. може, вона випадково попала сюди. Проста, дурна хлопка, хіба вона може причарувати такого героя?»

До самого світанку не спала Розалія, пригадуючи свою зустріч з Кармелюком, а перед ранком їй приснилося, що Кармелюк переносить її в лісових хащах через гомінкий струмок

і, притискуючи до себе, шепче на вухо: «Кармелюк ніколи <не забуває чарівних очей!»

Повернувшись з облави, пан маршалок наступного ж дня почав давати розпорядження для негайного переїзду до Ка-м’янця, але на свій подив зустрів з боку дружини рішучий опір. Звичайно, Розалія мотивувала свою думку тим, що зараз принаймні безпечніше залишатися дома, ніж вирушати в дорогу, ще не знаючи, куди кинеться тепер Кармелюк.

Демосфен підтримав Розалію. Остання подія й особливо невдача з облавою хоч і збили трохи його пиху, але посилили злість і бажання будь-що відомстити ненависному хлопові. І тому що Демосфен і Розалія, думці яких маршалок звик підкорятися, стояли на тому, що треба залишатися дома, то маршалок відклав збори. Хоробрості йому надавало ще й те, що в домі його, з огляду на цілковиту руїну власного гнізда, оселився й. Демосфен, все ще, незважаючи на останні невдачі, овіяний ореолом переможця над Кармелюком, і кілька молодих шляхтичів, котрі добровільно віддали себе в розпорядження Янчевського; вони утворили з себе щось на зразок загону добровільців, що поставив перед собою мету — знищити страшну зграю розбійників.

На превеликий жаль Рудковського, він не міг прилучитися до цього загону безсмертних, бо Демосфен такий був лютий на нього, що тільки спільні зусилля всіх втримали його від якогось лихого вчинку, та й, крім того, жахлива помилка Рудковського зробила його посміховиськом в очах панства, і всі втратили довір’я до його військових здібностей. Та це ще тільки дужче піддрочило палкого юнака: він заприсягався так чи інакше піймати Кармелюка, піднести себе в очах громадськості й тим скорити горде серце Розалії.

Тим часом до садиби пана маршалка трохи згодом дійшла звістка про те, що Кармелюк появився в сусідньому повіті — це якоюсь мірою заспокоїло його. Але Демосфен не вгавав.

— Не вірте, не вірте шельмі, панове! — казав він при кожній нагоді.— Підла лисиця навмисне замітає сліди й показує фальшиву дорогу. Він послав туди купку своїх негідників, щоб заспокоїти нас, а так і дивіться, що вирине десь тут і застукає всіх зненацька!

І Демосфен справді пильнував.

День у день гасав він сам і розсилав своїх вірних ад^?ютан-тів по сусідах, умовляв їх не залишати своїх садиб і збиратися всім, хто може носити зброю, та прилучатися до нього. Ця гарячкова діяльність Янчевського була вельми на руку Розалії, бо близька й постійна присутність узятого поза своїм бажанням кохання почала з деякого часу особливо обтяжувати красуню. А втім, за винятком цієї неминучої неприємності, Розалія нё могла тепер поскаржитися на нудьгу. Життя в садибі минало гамірливо, весело й навіть бурхливо. В домі маршалка утворилося щось на зразок головного штабу. Молодь збиралася сюди на боротьбу з Кармелюком, сусіди того, щоб почути останні новини, дами того, щоб повеселитися. Гостинний маршалок приймав своїх гостей по-старовинному... Вино лилося рікою, музика не вмовкала, а красуня Розалія прикрашувала й пожвавлювала бенкети; розмови здебільшого точилися навколо Кармелюка.