Слава ЗСУ!

Прощання з сином знову перенесло його в щасливу пору його життя.

Захоплений своїми думками, він машинально переходив з одної стежки на другу... Аж нараз звуки, що почулися недалеко, примусили його прочуматися й нашорошитися. То були звуки людських голосів.

Кармелюк завмер... Що це, невже він збився з дороги й попав просто в зуби ляхам?.. Не було сумніву, що то були поляки... Звуки мови, які долинули, виразно свідчили про це.

Але де ж він, .у якій частині лісу? Кармелюк оглянувся. Починало світати, і в цьому непевному освітленні важко було орієнтуватися.

Але чи ті це були ляхи, чи інші — однаково, зустріч з ними загрожувала фатальною розв’язкою... Роздумувати не було коли, треба було рятуватися. Голоси чулися ліворуч, а тому Кармелюк подався праворуч з усією швидкістю, яка тільки була можлива в лісових хащах. Але, пробігши хвилин десять, він із жахом зупинився... Першу мить йому здалося, що слух починає обманювати його, але за секунду він переконався, що й праворуч чути перегукування голосів; голоси обзивалися й за його спиною...

Напевно, ляхи розтяглися півколом — або вони намірялися обходити ліс, або виходили з нього...

Скаженою злістю закипів Кармелюк.

«Як? Щоб, вирвавшись з такої смертельної небезпеки, попасти, як дурний хлопчисько, до рук ляхам, на потіху Демосфенові! Ні! Нізащо! Краще повіситися десь у хащах на дереві, щоб не вдалося проклятому ворогові святкувати перемогу!»

Кармелюк чуйно прислухався, — зостався тільки один вільний напрямок.

Не розмірковуючи довго, він кинувся вперед...

Треба виграти відстань, бо, судячи з тріску гілок, ляхи їхали верхи, а тоді тільки вирватися в цього проклятого кільця,—ліс несходимий, стежки й пущі знайомі,—не знайде ніхто.

Кармелюк припустив ще ходу. Захоплений однією тільки думкою випередити ворогів, він ие помітив, що ліс поступово почав рідіти; нараз голосний крик мало по вирвався з його грудей, і Кармелюк похитнувся на місці: перед ним ступнів за двадцять розстилався степ. Він спинився па узліссі... В синюватому освітленні світанку виступала вся картина місцевості, і Кармелюк з жахом упевнився, що заблудився в лісі й тепер стояв па тому боці, де недалечко була Уляиииа корчма.

Узлісся тут тяглося у вигляді зігнутої підкови, а просто від неї йшли поля вижатих хлібів, рівні, мов розстелена скатертина,— тут ие було де сховатися... Податися уздовж узлісся й шаснути в глибину лісу також не було можливості, бо по краях широкої підкови Кармелюк помітив кількох людей, щоправда, піших, але, в усякому разі, озброєних, а постріли їхні могли за одну мить скликати всю банду. Повертатися ж назад було безглуздо: переслідувачі наближалися...

Ех, якби він був на коні, тоді б і погоня не була страшна! Та коня не було, а найгірше було те, що просто перед Кармелюком, ступнів за півтораста від узлісся, стояла карета, в яку був запряжений четверик прекрасних коней.

Кармелюк глянув на карету, і нараз очі його спалахнули, одчайдушна думка загорілася в ньому.

В першу мить вона з’явилася як запитання, але вже через секунду набрала характеру остаточної ухвали: кинутися до карети, вискочити на козла, скинути фурмана, хльоснути по конях та тільки його й бачили. У всякому разі, він матиме верст півтори попереду, а одскакавши далі, одрізати посторонки, скочити на коня,— і тоді хіба що вітер піймає його... Та чи порожня була карета, чи зайнята? І хто міг сидіти в ній?.. Кармелюк пригадав, що Явтух згадував про якусь даму, котра під’їхала до корчми з трьома паничами. Добре, коли вона там сама, а якщо оточена своїми нащадками або там поклали пораненого Янчевського?..

Тисячі найнесподіваніших випадковостей могли зустріти його там. Але, в усякому разі, то була єдина можливість утекти від неминучої погоні.

— Ех, хай буде, що буде! — тихо мовив до себе Кармелюк і, зберігаючи цілковитий спокій, вийшов з лісу. Треба було приспати підозру вартових, що стояли на віддалі, приспати бодай на п’ять хвилин. І тому, хоч кожна жилка його здригалася від бажання пуститися щодуху, Кармелюк пішов поважно й упевнено.

Але не пройшов він і тридцяти ступнів, як почув здаля окрик:

— Хто йде?

— Я,—спокійно відповів Кармелюк.

— Хто «я»?

Кармелюк збентежився: назвати якесь прізвище було небезпечно, а тому він вирішив відповісти невиразно:

— Свій!

— Почекай! — гукнув уже настійливіше голос, і най^ ближча постать кинулася навперейми Кармелюкові.

Швидким поглядом Кармелюк зміряв відстань, яка відділяла його від карети, і трохи прискорив ходу.

— Стій! Стрілятиму! — закричав вартовий і вхопив рушницю.