Слава ЗСУ!

Кармелюк зрозумів, що тепер уже виграш залежить тільки від швидкості ніг, і прожогом кинувся до карети.

Пролунав постріл; куля пролетіла мимо, але сусідні сторожі сполошилися й кинулися слідом за вартовим, який переслідував Кармелюка. Фурман, котрий мирно дрімав на козлах карети, прочумався, глянув убік і схопив віжки.

«Зірвалося!» —промайнуло вогненною ниткою в голові Кармелюка.

Аж нараз дверці карети відчинилися й звідти показалася чарівна біла ручка.

— Пане Читецький,— покликав Кармелюка жіночий голос,— але проше пренцей! Тутай!

На мить Кармелюк остовпів.

Чи до нього були сказані ці слова? Як видно, до нього, бо й переслідувачі на хвильку зупинилися. Але що ж це? Не впізнала жінка, яка кличе його... Чи...

— Але чому ж пан бариться? Прошу скоріше! — знову настійно і нетерпляче обізвався жіночий голос.

І раптом Кармелюкові здалося, що той голос йому знайомий.

А що, коли це пастка?!

Проте в три скоки він був уже коло карети; чарівна ручка підхопила його, дверці карети зачинилися.

— Гайда додому! — почувся • окрик, і не встиг Кармелюк оглянутися, як коні підхопили й карета м’яко загойдалася на своїх ресорах, стрілою полетівши від лісу.

LIV

В першу мить Кармелюк зрозумів тільки, що він врятований від неминучої небезпеки,. і це радісне усвідомлення розлилося по його тілу теплою хвилею.

Але ж кому він завдячує своїм порятунком?

Кармелюк тільки тепер озирнувся. Поруч нього сиділа, відкинувшись на спинку карети, Розалія і з лукавою усмішкою поглядала на Кармелюка.

— Пані маршалкова?! — вкрай здивовано скрикнув він.

— Пан розбійник не сподівався мене зустріти?!

— Як же міг я й подумати!

— А я приїхала сюди навмисне.

— Подивитися, як зацькують ненависного гайдамаку?!

— Одначе, пан дуже невдячний...— промовила Розалія, усміхаючись.— Мені здається, що я допомогла панові виплутатися з трохи незручного становища?

— Тисячу разів прошу ясну пані простити мене, дурного гайдамаку! — палко скрикнув Кармелюк.— Пані врятувала мене від певної смерті, і я не знаю, як дякувати й папі, й щасливому випадкові, який наштовхнув мене на їїмосць.

— Якоюсь мірою цьому сприяв, звичайно, й випадок, але частково й моя добра воля, бо я приїхала сюди навмисне, щоб так чи інакше допомогти панові.

— Боже святий! — скрикнув Кармелюк.— Я вухам своїм не вірю та й чим же я заслужив такої ласки?

— Пан урятував мені життя, і я не хотіла залишатися в боргу перед паном. Хоч пан повівся зі мною й не зовсім шляхетно,— Розалія потупила очі,— написавши моєму чоловікові листа, але...

— У ясної пані істинно шляхетна душа,—із щирим хвилюванням відповів Кармелюк,— а я...

— Одважиий лицар,— перебила його Розалія,—котрий своєю нечуваною одвагою заслужив у мене прощення.

— Ясновельможна пані карає мене гірше за всіх катів своєю великодушністю й благородством. Віднині я вічний раб твій, ясна пані, і якщо господь мені допоможе, я заслужу прощення в їїмосці!

Кармелюк нахилився до тонкої ручки красуні й з почуттям глибокої пошани притулився до неї губами.

Може, красуня в душі й побажала, щоб той поцілунок був менш поштивий, але в цьому рухові Кармелюка, в тій манері, з якою він нахилився до її руки, було стільки благородства й справжньої краси, що Розалія відчула мимохіть, як її серце солодко завмерло.

— Хоча мати такого бунтівливого раба й не зовсім надійно,— відповіла вона з кокетливою усмішкою,— проте, в усякому разі, я згодна прийняти пана розбійника на службу, і ось мій перший наказ: поки ми ще не від’їхали далеко від лісу, прошу пана розповісти мені, тільки цілком одверто, яким чином пощастило йому врятуватися з тієї жахливої печери?

Кармелюк почав розповідати Розалії про доціру пережиті хвилини.

Кілька разів переривала вона його розповідь сповненими жаху та захоплення словами.

— О матко свєнта! — схвильовано сказала вона, коли Кармелюк закінчив свою розповідь.— Невже ж пай не покине падалі цього життя?

— Ясновельможна пані, і рада б душа в рай, та гріхи не пускають! — глибоко зітхнувши, відповів Кармелюк.

— Та можна ж покаятися, просити прощення!

— Просити прощення?! Ну, ясна пані, тепер це не допоможе. Та що про це говорити! Занадився кухоль по воду ходити, поки йому й вухо не відломили.

Тим часом карета швидко котилася по дорозі, залишивши далеко за собою зайнятий ляхами ліс.

Розвиднилося дужче. Нарешті екіпаж знову в’їхав у ліс, але вже в інший, який розкинувся збоку; верст за п’ятнадцять він сполучався з лісом, який оточував Улянину корчму.