Слава ЗСУ!

— Тепер, пане, треба подумати про дальший порятунок,— заговорила Розалія, глянувши у вікно карети.— Тут пан уже в безпеці, але мені треба повернутися назад, щоб не викликати ніякої підозри.

— Цілком справедливо,— погодився Кармелюк.— Нехай пані звелить зупинитися, і я вийду.

— Ай-ай-ай! Пан розбійник такий мудрий, а хоче вчинити дуже необачно: що ж подумає фурман про пана Читецького, котрий їхав, їхав зі мною, а потім без видимої причини вискочив у ліс? Тут,. за милю, стоїть пуста корчма. Ми в ній спершу зупинялися, але потім' усі рушили звідси на облаву до панського лісу. Нехай пан зайде в корчму і потім,- вийшовши звідти, гукне мені, що можна їхати- назад, бо, пшепрашам, шельму Кармелюка вже схоплено й зв’язано. Адже пан, здається,— Розалія кинула на Кармелюка лукавий погляд,— уміє розмовляти по-польському, як справжній поляк?

— Ясновельможна пані, сто разів прошу простити грубого козака,— з щирим почуттям промовив Кармелюк і знову притулився з глибокою пошаною до білосніжної ручки в коштовних перснях.

— Я вже сказала панові, що дарую йому повну амністію! '

— Я хочу чесно заслужити її.

— Я гадаю, панові розбійникові буде доволі важко виконати свій намір,—усміхнулася Розалія,—бо я ж ие живу в лісі.

— А пані забула, що розбійник Кармелюк має розрив-тра-ву, що перед ним падають усі памки й що ніхто йому на цьому світі не страшний?

— А так, я й забула, що пан розбійник — чаклун,— протягла Розалія,—і вміє перекинутися і в старого, і в графа, і в офіцера...

— Але завжди зостається чесним козаком,— перебив її Кармелюк,— котрий ніколи не забуває добра й ласки, виявлених до нього.

— Вірю й чекаю пана,— мовила наприкінці Розалія й простягла Кармелюкові руку...— Але ми приїхали. Ось і корчма. Як я й гадала, вона пуста. Щасливої дороги. Нехай же пан розбійник береже себе па майбутній час, бо мені пе завжди пощастить попадатися на панській дорозі.

Кармелюк припав довгим поцілунком до чарівної ручки й, одчинивши дверці, вискочив з карети.

Хоч стояв ще тільки серпень, але погода несподівано одразу змінилася. Небо заволокло пухлими сірими хма.рами, подув холодний вітер, запахло осінню. Надвечір, проте, вітер ущух; крізь розірвані хмари блиснули бліді рожеві смуги вечірньої заграви. Але й сірий колорит неба, й збляклі барви пори заходу сонця, й сухе, жовте листя, зметене вітром на доріжки саду,— все це навівало на душу зажуру й тугу.

Саме такий настрій найшов на Олесю. Вона сиділа сама коло невеличкого віконця чистої світлиці й задумливо дивилася в свій сад. Батюшки й матушки не було дома, вони поїхали на храм до сусідів; Олеся ж відпросилася, щоб не їхати, пославшись на недугу. Уже вечоріло, а святкова тиша все ще повивала батющин будинок; старенька нянька й інша поважніша челядь солодко спочивали, а молодь весело гомоніла коло воріт. В домі було так тихо, що до слуху виразно долітало дзижчання мухи на вікні.

На колінах в Олесі лежала велика біблія, але рука дівчини нерухомо спочивала на розгорнутих сторінках, а очі її задумливо дивилися в далечінь на рожеві відблиски неба, що просвічувалися крізь силуети вишень і тополь.

Туга стискала їй серце.

Багато вже часу минуло відтоді, як їй пощастило переслати листа Кармелюкові, але він не відгукнувся на нього! Вона знала, що Кармелюкові пощастило врятуватися, що він жив і діяв тепер на волі; вона знала також, що й записочка її повинна була добратися до нього, а тому, якщо він і досі не обзивався, то виходить... і не думав про неї! Цей незаперечний висновок випливав сам собою.

Але як же так, раніше ж він розмовляв з нею так ласкаво, так ніжно?.. Е, що про те згадувати! То ж було коли! А відтоді стільки часу минуло! Чи йому, орлові, думати про бідолашну дівчину, яку він двічі зустрів у житті? Та, може, ще й записка її не дійшла до його рук, і він забув навіть, що вона живе тут, десь далеко від нього.

Все це зважувала Олеся, і все це ще збільшувало тугу. Хоч би побачити його один раз у житті, хоч раз! Тепер у її душі вже зоставалося тільки єдине це бажання, і, скоряючись йому, Олеся всіляко намагалася залишатися дома, все ще плекаючи майже несвідомо надію, що Кармелюк колись таки та заїде до них.

У своїй сумовитій задумливості Олеся й не чула кінського тупоту й скрипу воріт, які хтось одчиняв.

Вона опам’яталася тільки тоді, як двері в сінці, що прилягали до великої світлиці, рипнули й до кімнати вбігла засапана дівчина.

— Чого ти? Що сталося, Палажко? — звернулася до неї Олеся, здивована цією несподіваною появою й розгубленим виглядом служниці.