Слава ЗСУ!

— Зараз витягнемо всіх їх, як осмалених і' прокопчених вепрів, моя пані кохана! — переможно відповів Янчевський.

— Ой! Що ж то означає? — протяжно скрикнула Розалія й затулила очі рукою, ніби від страху.

—■ А те, пані, що Кармелюка з його чортовим штабом я засмажив живцем у цій пастці, а шинку з його падла я розвезу на науку бйдлові по селах.

— Фі! — здригнулася від почуття гидливості папі й докірливо звернулася до Янчевського: — Невже ж пан не знайшов більш лицарського способу боротися з ворогом? Це ж звірство!

— З звірем і треба боротися по-звірському! Ці пси кусаються боляче: ось скільки жертв,— показав він на. трупи,— та й мені підбив, шельма, ногу... Не вартий, пся крев, життя стількох людей... Ну і я задушив гадів куревом...

— Подивимося на трофеї лицарського подвигу,— мовила звисока і з відтінком презирства Розалія й, відійшовши вбік, сіла на плесковатий, з закругленими ребрами камінь.

Якесь трепетне, сповнене чарівливої ніжності почуття охопило її й занурило в солодкий роздум; відчуття, яке вона пережила під час зустрічі з Кармелюком, горіло ще в серці, промінилось у темних очах і сповнювало душу новим, подразливо-палючим хвилюванням,— вона б сказала навіть — щастям, якби могла розібратися в своєму настрої. Попередній епізод з графом Кармелюком залишив у її грудях і гіркий слід образи, і наркоз п’янкого забуття; той слід не згладився з плином часу, слабшало тільки почуття образи, а отрута насолоди, навпаки, малювала часом незабутні образи втраченого раювання.

Розалія почувала, що не мас сили відігнати спогади, котрі одвертали її і від нікчемного чоловіка, і від настирливого Янчевського, але вона все це приписувала молодим примхам, а не глибокому почуттю. Тепер же, побачившись знову в Кармелюком, вона пережила таке глибоке враження, про яке й гадки не мала, що воно є в тайниках її маловразливої душі. Вона була щаслива, що врятувала його від жахливої небезпеки, і тепер тільки розуміла, яке їй дороге було його життя...

Але чому він був такий холодний з нею? Крім глибокої пошани й каяття за колишній грубий вчинок, вона ніяких душевних nopyxife у ньому не помітила... Чи почуття вдячності стримувало його пориви, чи їх не було в його серці й там.,, тоді кипів тільки надмір молодих сил, а не почуття? — Розалія здригнула, відчувши знову гіркоту образи...— Але ж ні, ні! Тоді він не прикидався. Там джерелом била любов, і хіба вона, коханка в повному розквіті краси, не могла збудити її? Чи час так змінив її, чи прив’яли так її принади? Ні, не те!

І тепер усі ладні офірувати життя за її ласки... а він? Він, мабуть, любить іншу... так, любить іншу, просту жінку... з ним вона нерозлучна, вона була з ним на облаві; пан Ру-жинський казав, що бачив її й тут, поруч з ним, у печері. Напевне, Кармелюк уже потім відокремився від неї й вийшов потайки на узлісся.

— Так, проста жінка! І та нікчемна тварина стоїть тепер на дорозі й одбиває мого героя! — майже вголос вирвалось у Розалії, і вона відчула, що отрута ревнощів запалила її кров і вогнем пече її труди.

— Що ж, лайдаки! — крикнув нарешті Янчевський, який не міг довше ждати.— Чому це лізете в ту яму? Диму не переждете, та він уже потягся легший.

Всі зам’ялися. Окрім диму, лякала ще кожного невідомість! передушені душогуби чи притаїлися, може, в якомусь закутку, прикривши його камінням?

— Зараз, вельможний пане! — відповів сліпий на одне око після довгої паузи.— Я ось кину в печеру кілька головешок і освічу її, щоб знати, куди лізти.

Кинули дві головешки, і вони освітили каламутним, червонястим світлом смуги диму, що тяглися через печеру. Сліпий, Алоїз і ще один з челядників Япчевського з надзвичайною обережністю підповзли до країв печери й почали крадькома заглядати всередину. При все. яснішому світлі дня, змішаному з червонястим полум’ям головешок, пильний погляд міг уловити крізь хвилястий кривавий туман ледь помітні обриси склепіння й найближчі заглиблення та виступи скель, але глибина печери чорніла й зяяла якимсь пеклом. На всьому освітленому просторі не видно було й одного трупа.

— Чого ж ви, чортяки, мнетесь коло входу, а всередину ніхто не лізе?! — прикрикнув Янчевський.— Боягузи!

— Сподіваюсь, що панські слова не мене стосуються! — образився Алоїз і, гордо .вирівнявшись, став просто проти печери.

— Бронь боже, пане! Я крикнув па сиоїх лотрів.

— Дайте мені смолоскипа! — звернувся Алоїз до сліпого на одне око.— Я сам піду оглянути печеру!..

— Ні, не сам, а з паном піду і я,—обізвався Янчевський.— А потім уже подивлюся, хто не піде з нами.