Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Кармелюк

— Резон... Маєш, пане, рацію! То сірки не треба! Прислухайся краще, чи не притихло в цьому чортовому кублі?

Сліпий на одне око приклав вухо до каменю, потім просунувся по плечі в самий отвір печери, і замість відповіді довго, на втіху всім, чхав, крутив головою й протирав очі; нарешті, відкашлюючись, доповів панові Янчевському, що в печері тихо, як у могилі.

— Геть вогнище! Розкидай! — скомандував Янчевський і, червоний як буряк від жару, що наносив на нього вітер, і від внутрішнього хвилювання, підвівся на ноги, щоб натішитися виглядом задушеного, закуреного ворога.

Вогнище хутко було розкидане, але пройти в печеру, як виявилось, було неможливо: їдучий дим заповнював її геть усю, кружляв поволі важкими клубами й виповзав широкою пеленою надвір.

лШляхта й челядь, незважаючи на грізний наказ свого вождя, спробували пірнути в густу масу задушливого смороду, але вискакували звідти назад і не зважувались уже лізти туди вдруге; сам Янчевський,, кинувшись для прикладу в печеру, не витримав там і хвилини й довго потім одкашлю-вався та відпльовувався, судорожно хапаючись руками за груди. Очевидьки, треба було почекати, поки вийде з печери дим, а дим у ній тепер стояв нерухомо, бо не було тяги. Доводилося відмовитися від бажання одволати придушеного димом ворога.

Це казило Янчевського; він оглянув з усіх боків печеру, щоб пробити десь дірку для виходу диму, але кругом лежала скеля й ніде не видно було ніякої щілини, бо ніде не' видно було, щоб дим просочувався хоч найменшим струмінчиком...

Янчевський у лютощах ладен був висадити скелю порохом, та не було для цього ніякого пристрою... А час минав; верховіття дерев уже горіло в промінні ранкового сонця; розкидані головешки горіли й диміли навколо печери, кидаючи на її темний отвір миготливі вогники, але тепер, як розвиднилося, вони вже не мали такого лиховісного вигляду. Похмурий, мов буряна ніч, Янчевський сидів на найближчому камені, сперши на підняті руки свою голову; решта його ватаги в мальовничому безладді лежала навколо печери й ждала мало не появи звідти незвичайного страховища... В'лісі стояла моторошна тиша; дим не тільки не виповзав з печери, але й не розходився навіть у яру, а висів над ним застиглими хвилями, злегка забарвленими відблиском вранішньої заграви.

Довгу мовчанку порушив нарешті Алоїз.

— А придивись, пане,— звернувся він до Япчевського,— здається, дим потягло в печеру.

Янчевський стрепенувся і втушгів очі в печеру; справді, дим, що розстелявся навколо .печери, поповз тонкими струменями всередину, і цей рух з кожною хвилиною ставав помітніший; немовби відкрився десь у таємничій глибині шлюз і потяг до себе весь дим, не тільки той, що був у печері, а й той, що снував навколо...

— Сто дяблів! — скрикнув здивований Янчевський.— Десь відкрився отвір і утворив страшенну тягу...

— Мабуть, обвалилась земля або впав камінь, але це швидко прочистить ггечеру,— зауважив молодий Пігловсь-кий.

Всі з цікавістю попідводили голови.

— Дивно... незвичайно...— хитав роздумливо головою Яи-чевський, пильно стежачи за димом, а струмені його зливалися в потік і потяглися нарешті широкою сизою рікою...

— Гм! Швидко прочистить! — злісно передражни^ Янчевський.—- Та стопакосні відьми, що засіли в цьому чортовому кублі, тягтимуть дим з усього лісу до самого світанку!

В той час серед клубів диму, немов серед хмар, несподівано з’явилася край кручі Розалія. Груди її від швидкої ходи здіймалися, мов хвилі, обличчя палало, очі блищали якимсь життєрадісним світлим вогнем.

— Звідки, пані? З неба? — здивувався Янчевський, за-милувавшись стрункою постаттю красуні. Настрій його одразу змінився.

— Можливо,—усміхнулась вона загадково,—але потрапила, мабуть, у пекло. Фу! Тут такий сморід і чад, .що в мене голова закрутилася.

— Сюди, кохана пані, до мене,— захоплено запросив її пан Янчевський.— Богині ж пекло не страшне.

— Я проведу, якщо дозволить вельможна пані,— схопився Алоїз і кинувся до Розалії.

— Але звідки, до правди, чарівниця до нас спустилася? — хотів був елегантно підскочити до пані маршалкової і Янчевський, але поранена нога змуеила його злегка скрикнути й сісти знову на камінь.

— Дякую! — граціозно кивнула Алоїзові Розалія й, відганяючи хусточкою дим, мовила: — Особливого зі мною нічого не трапилося, але мені набридло сидіти в кареті самій коло розгромленої корчми, вже тим більше, що настав світанок. Хтось із панської челяді сказав, що наш славний герой застукав злочинців у печері й не забариться із зв’язаними дияволами з’явитися до . мене. Прождала я ще трохи, але переможець з переможеними не з’являвся. Ставало і скучно, й моторошно... Мені набридло чекати, і я звеліла фурманові їхати до печери. Дороги він не знав, збився и почав кружляти попід лісом; аж, на щастя, назустріч нам попався ваш шляхтич; він сказав мені, що діло погане,, що з печери стріляють. Ми поїхали з ним назад до пустої корчми, але там челядник якийсь сказав мені, що злочинця вже схоплено, і я повернулася; тух мене зустрів пан Ружинський, і провів, і показав дорогу. Карета зосталася по той бік яру, а я яром та по цьому смердючому димові добралася сюди... Ну що ж, піймали?

Попередня
-= 184 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!