Слава ЗСУ!

Не тільки Кармелюк, а й отець Михайло не міг утриматися від гучного сміху при цьому несподіваному висновку Хоздодата.

— Та хай тобі всячина! — весело мовив отець Михайло й злегенька штовхнув філософа в потилицю.— Його, пане, гіе переговориш! А прошу лишень до столу. Спожити во благо-временії, що бог послав. А ось і допомога!

В кімнату ввійшла Палажка з двома засвіченими лойовими свічками, а за нею матушка Меланін з повного мискою пирогів.

— Прошу покірно, що бог послан, що бог послав,— заговорила вона, вклоняючись іще з порога.—Олесю, біжи, голубко, бери в баби, що там ще є.

Олеся з радістю кинулася виконувати доручення матері. Незабаром на столі з’явилися й пироги, й веризуб, і тараня, й ікра, котру чумаки привозили з Дону, і стільниковий мед, і горілка та наливки. Матушка й Олеся майже не присідали, то підносячи гостям, то прибираючи тарілки.

— Пригощайтеся, пригощайтеся, гості дорогі! — весь час

примовляла матушка, вклоняючись, і щохвилини просячи пробачення за своє невміння та недбайливість і убогість. Отець Михайло допомагав пригощати дорогого гостя, а філософ Хоздодат поважно підтримував товариство. Бесіда зразу ж торкнулася Кармелюка. Отаман розповів співрозмовникам про свою останню зустріч з Янчевським. І матушка, й отець Михайло, а особливо Хоздодат переривали кілька разів його розповідь голосними вигуками; Олеся, стоячи в глибині кімнати в тіні, тільки потай витирала сльози, що набігали на очі. .

Всі пожвавіли й підбадьорилися; навіть тиха матушка Меланін час від часу вкидала, в розмову й своє слово. Тільки Олеся мовчала.

Уже геть-геть за північ розійшлися гості й хазяї на сцо-чинок, • '

LVI

Кармелюк довго не міг заснути; Хоздодат, якого поклали поруч нього, зараз же захропів, а Кармелюк, незважаючи на свою велику фізичну втому, ніяк не міг поринути в срн. Як тільки він сплющував очі, перед ним випливало з темряви миле бліде личко, обрамлене пишним світло-русявим волоссям, а над вухом чувся її голос і лилася мова дівчини — проста, задушевна, сповнена бадьорості й любові.

Рано-вранці, ледве тільки край неба . показалося бліде рожеве сяйво, а в повітрі відчувся гострий холодок, Кармелюк устав, одягся, нечутно вийшов з хати й вивів із стайні свого коня. Кругом усі ще спали, навіть наймити й пастухи не прокинулися. Ніч пі тіпі лежали ще на заході. Кармелюк осідлав коня, глянув на мирну батющину оселю, ще закутану в сутінки світанку, на маленьке віконце Олесиної світлиці... й задумався... Якусь хвилину вій стояв так у сумовитій задумі, спершись на сідло рукою... Потім глибоке зітхання вирвалося з грудей отамана, він рішуче махнув рукою, вискочив на коня й швидко поскакав до лісу, що темнів у далечині, на нові битви, на нові муки, до нових перемог...

Повернімося до Янчевського, якого ми залишили біля зловісної печери. Не відчуваючи навіть болю в нозі від таких сильних і бурхливих переживань, Демосфен раз у раз покрикував на челядь, щоб підкидали у вогнище якнайбільше смердючого матеріалу та присунули саме вогнище до отвору печери.

Тепер це було майже безпечно, бо постріли й будь-які ворожі викрики ув’язнених давно припинилися,— очевидно, в них вийшли набої та й дим уже повинен був задушити енергію й силу ворога.

Сліпий на одне око, який тільки тепер з’явився серед обложників, особливо старався вислужитися перед вельможним паном; він збирав і гній, і шкури овечі, розвішані недалеко від печери, і кидав усе у вогонь, а потім прикладав вухо до тріщин у скелі й ловив дедве чутні звуки, що долітали звідти.

А що, тихо вже? Подохли? — нетерпляче питав Янчевський.

Не зовсім, пане,— відповів сліпий,— чути, наче сопуть або хропуть... та ось наче шерех якийсь: мабуть, корчаться й важко дихають.

-т». У, падло! шипів Янчевський, інколи хапаючись за ногу.— Хоч би одного того диявола оживити... Завдав би я йому таких мук, що й увесь рід свій прокляв би... Може, пора вже добивати гадюк? .

— Зараз, пане! Я тільки підсиплю ще трохи сірки у вогонь... У мене, на щастя, два здоровецькі шматки знайшлися в кишені...

— Досконале! У тебе кавун не порожній! Нехай понюхають і цього курева! Розічхаються!

— Ха-ха! Саме так! —- засміявся молодий Пігловський, що Стояв по другий бік вогнища.

— Тільки мені здається, що це зайве,— розрадив Алоїз Пігловський,— дим уже повалив з печери; мабуть, усі за-, кутки її наповнилися геть до краю смердючим кадилом, так що додавати аромату не треба... І якщо пан хоче скоріше витягти злочинців, щоб належно покарати їх, то не треба сірки,— через неї ніхто не зайде в печеру.