Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Ця палка тирада була такою цілковитою протилежністю тому, про що товкла так настирливо й щоденно Уляна, що в уяві Кармелюка мимохіть постав образ полум’яної красуні, і вся вона з своїми вогненними ласками, звірячою одва-гою й вузькими інтересами проти цієї чистої дівчини,, натхненною високими задумами, видалась йому особливо неприємною й осоружною...
В цей час у дворі почувся скрип воріт, які хтось одчиняв,— гуркочучи, заїхала бричка.
— Панотець з паніматкою! — сказала Олеся й, схопившись з місця, вискочила в сіни.
Кармелюк устав і, хвилюючись, пройшовся по кімнаті. Він сам не міг дорозумітися, чому він так схвилювався.
їхав він сюди змучений, похмурий, озлоблений, а тепер серце його часто билося; незрозуміла легкість почувалася в усьому тілі; пережиті муки й сумніви одлетіли кудись далеко, а душа наче росла в грудях, розпускала крила, і все здавалося можливим, досяжним і близьким. Хотілося знову і жити, й боротися, й слухати мову цієї прекрасної дівчини, яка вливає силу й бадьорість в його втомлену душу.
Сінешні двері одчинилися, почулася хода людей. За хвилину з’явився в світлиці отець Михайло в своїй найкращій зеленій рясі, за ним здоровенний попович Хоздодат, одягнутий з усією строкатістю, приступній його уяві, і вже за ними ввійшла Олеся.
Кармелюк здаля вклонився батюшці й підійшов під благословення.
— Вечір добрий, панотче,— промовив він, схиляючи голову,— може, йогомосць і не сподівався зустріти в себе такого гостя?
™.Що не сподівався, то не сподівався,—сіє правда,— відповів отець Михайло, благословляючи схиленого над його рукою отамана.— А що радий від душі нагоді, яка завела тебе сюди, то сіє також паки й паки правда. Дай же обняти й почоломкати тебе!
І отець Михайло прийняв Кармелюка в свої обійми.
Спасибі, панотче, за ласкаве слово,—відповів той, зворушений такою сердечністю священика.
Хоздодат уже давно показував шумним вдиханням повітря й надуванням губів якесь явне нетерпіння й, поспішивши скористатися паузою, розкотисто відкашлявся.
—- Дозволь і мені, відважний проводирю,— почав він урочисто, висуваючись з-за спини отця Михайла,—привітати тебе, аки Саула, іже філістимлян переміг, аки Фемістоклю-; са, іже погнав полчища персіян!..31
Тут Хоздодат трохи затиувся: запас його історичних знань вичерпався. Кармелюк тим часом з подивом дивився на величезну постать, яка, рокочучи, стояла перед ним. Хоч у сутінках важко було одразу розгледіти риси обличчя^ але фізіономія поповича, обрамлена цілою купою чорного кучерявого волосся, видалась йому знайомою.
— Сусід, син отця Семена, з Кальної Деражні,— пояснив отець Михайло,— людина певна і, як казали в старовину40 віри гідна.
— Хвиловоп, Хоздодат Дерляиський,— відрекомендувався попович і гучно пристукнув каблуком.
— А, пап філософ! — озвався з веселою усмішкою Кармелюк.— Топер-то я згадав тебе: ти ж був у нас у лісі?
— Воістину так. Атш Дапиїл, був укинутий у лев’ячий рів, але з милості твоєї, преславний отамане, вирятуваний звідти на радість чесних батька й матері, аки Іона з чрева китового 52.
— Ха-ха-ха! Та й загинаєш же ти, пане хвилозопе, повченому.
— Премудрість! — возгласив, Хоздодат і навіть підніс пальця д’горі.
— Однак, пане хвилозопе, щось ти довгенько премудрість свою долаєш... Гадаю, що вже й набридло,—усміхнувся Кармелюк.
— Терплю, підступів ворожих ради! — Хоздодат голосно зітхнув,— Але нічого,— говорив він далі напутливо,— тол-цитє — і отверзеться вам. Коріння вчення гірке, та плоди його солодкі.
— Так-то воно так,—з добродушною усмішкою зауважив отець Михайло,— та погано, якщо плоди сії вистигають лише на той час, коли в того, хто. має вкушати їх, і зуби повип^дають.
— Мню сам сіє,— погодився Хоздодат,-— та що маю діяти з родителями, коли іґрагне старець уздріти мене в рясі? Але вопрошаю вас, людіє, що ряса? Vanitas vanitatum et omnia vanitas *. Чи не в рубищах ходили отці церкви, чи не нагий був хвилозоп Демосфен, та і великі царіє світу* що приходили до нього навчатися мудрості битія!
— Ха-ха-ха! От куди загнув хвилозоп! Однак бачу, що язик у тебе не даром у роті висить,— засміявся Кармелюк і приязно вдарив по плечі вгодованого стоїка,— але, якщо мене не зраджує пам’ять, філософ сей у бочці шив і живився тільки хлібом і водою, а ти, мосцьпане, і випити, й закусити мастак.
— Воістину! — зовсім пожвавівши, відповів Хоздодат.— Але хіба сіє заважає доброчесності й премудрості? Сказав любомудр: «Ніщо природне не ганебне!» — процитував по-латині попович,— і поєлику глад і спрага природні потреби плоті нашої суть, то паки реку вам, отці і братіс, що все сіє, яко яствіє і цитіє і інше во благовремепії совершаемое, на славу сотворителя плоті нашої служать.
