Слава ЗСУ!

— Однак мені треба поговорити про діло,— нарешті серйозно сказала Розалія,— а тому я попрошу в пані Агати затишного покою для засідання, але стіни в цьому покої повинні бути глухі, бо наша рада буде в цілковитому секреті і деякими думками я поділюся тільки з своїм товаришем,

а тому обіцяй, пані Агато, свято зберігати таємницю, не звіряючи її ні чоловікові, ні другові, ні героєві роману...;

—• Присягаюся! — відповіла з пафосом пані суддиха, піднісши вгору два пальці.

Як тільки з кабінету вийшли нові командирки з своїми секретарями, до нього несподівано ввійшов пан Янчевський; .він. ^:був.;4ккйи заклопотаний, що не помітив навіть дам, які допіру вийшли.

— Пане презус! Звідки ви? Неначе з неба впали... От не

сподівався!— здивувався суддя, важко підводячись з місця.— Вельми радий, що сліпа фортуна прикотила на своєму колесі дорогого гостя... • . . . ,

— Важливі новини... серйозні вісті...—заговорив на ходу Янчевський, прикульгуючи иа поранену ногу.— Пан, звичайно, вже :шас про тгатпу невдачу: замість Кармелюка піймали тільки одного лотра, котрий, як виявилось, є хлоп Пігловського. Я його поки що залишив під вартою. Обміркуємо потім, що з ним робити. Підняла мене важливіша новина: тут би летіти, не гаючи й хвилини, а я ось на милиці.

— Чув, чув про ваше нещастя... Ой бестія, тая крев! Але небезпеки, бронь боже, немає? Пан презус теж не шкодує себе й ризикує своїм дорогим життям... На тих лотрів треба послати москалів, далібуг, москалів: нехай ідуть пси иа псів, а шляхетне життя дорожче...

— Е, пане! Що москалі? Ще потуратимуть бидлові... Ои я чув, що від генерал-губернатора йдуть якісь розпорядження про нагляд за нами, щоб не зловживали поміщицькою владою... Кажуть, що й од пана Цезаря є такого роду указ...

— Святий Себастіяне, храни нас! — зітхнув суддя й, підсовуючи Янчевському крісло, додав турботливо: Сюди,

сюди прошу... тут зручніше... чи не звелить пан подати _#під поранену ногу стільчика?

— Не турбуйтеся, пане, я не пестунчик, а солдат... Так от, бачите, на москаля нам особливо покладатися не можна — це primo, a secundo —нам не можна сидіти, склавши руки та ждати коло моря погоди... не можна! От і мені теж лягти й панькатися з ногою не можна, а я рухаюся... невтомно, як собака-шукач за хутряним звіром... і зараз винюхав, важливу звістку: Кармелюк має притулок у Деражні в тамтешнього схизматського попа!..

— Що ви? — від подиву аж підвівся суддя.— Чи можливо ж, щоб служитель вівтаря переховував у себе душогубів, розбійників?

. Я привіз із собою свідка, котрий підтвердить мої слова... Гей, пане Зеленський, іди сюди!

Почулася з третьої кімнати важка хода, і за хвилину ввійшов до кабінету невідомий суб’єкт, одягнутий по-міщансь~ .дому, кремезний, незграбний і сліпий на одне око. Низько вклонившись, він поцілував судді коліно.

— Ну, розкажи, вацпане, де ти зустрів Кармелюка? Треба додати панові,— звернувся Янчевський до судді,— що він добре знає гайдамаку: служив у його банді... з мого наказу служив... це вірний слуга з загонової шляхти... То розкажи ще й панові судді свої показання.

— По облозі печери, ясновельможне панство,— почав Зе~ ленський,— після викурювання гайдамаків я невідступно був спершу за печерою на варті, а потім коло вогнища... От і пан Читецький підтвердить це... ми з ним стояли лікоть при лікті...

— Читецький, здається, був коло корчми...— зауважив

Янчевський.. ' •

— Пшепрашам ясновельможного папа,— весь час зі мною...

— Дивно,— підозріливо гляну в на сліпого Яичовський,— ну, кажи далі...

— Так ми простояли з ним цілий день і майже цілу ніч... а коли довідалися, що Кармелюк вискочив з рук і що його зараз не переслідуватимуть, то в мене у душі похололо... Думаю: не дай, боже, попаде мене, так замордує, як пса... А Читецький і каже: «Іди до мене в Кальну Деражню». А він там і живе. Я зрадів, що хоч жива душа зі мною буде і пішов з тою думкою, що перечекаю перший час у Деражні, а потім з’явлюся до послуг йогомосці... Ой пане найсвєнт-ший, матко боека!..

LVIII

Ну, ну, що далі? — заквапив сліпого, згоряючи від нетерплячки, суддя.

— То ми, ясновельможний пане, й пішли... Ідемо й оглядаємося на всі боки: чи не сховався за пеньком гайдамака?.. Далебі! Такий страх, що й не сказати: десь листок упаде, а здається, що хтось навшпиньках крадеться, трісне десь гілочка, а здається, що вже ціла банда женеться..,

— Ха-ха! Хоробрі лицарі! — зневажливо вкинув суддя.

■— А що ж, ясновельможний пане, видима смерть страшна! — почухав п’ятірнею свою кучму оповідач.— Ну, вдень ще сяк-так, сонце світить"... хоч і ліс, а все ж таки видно кругом та й усяка нечиста сила при світлі ховається... А от як настав вечір та з кожного куща знялася темрява й дерева почорніли й стали якимись страшидлами... лісовиками... ну, тоді і я, і товариш відчули, як чуб почав підіймати наші шапки... Хоч і близько була Деражня, а вночі йти не зважились і підночували під гнилою колодою., а тільки-но поблідло на сході, то ми й рушили в дорогу. Виявилося, що ми лежали всього за півгін (сажнів за двісті) від узлісся, а за узліссям зараз же й Деражня, і став... Пораділи ми і майже бігом подалися в село, а як ступили на першу вулицю, то й на душі проясніло, пішли вже спокійно, ходою і почали міркувати про те, де б чогось попоїсти... Бо черево нам так підвело, що здавалося^ наче кишки геть поскручувались і приросли до спини...