Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Так, так... до правди,— погодився суддя, закриваючи себе цілими клубами сизого диму,— знову не пощастило!
— І десять разів не пощастить, поки розбійник не піймає самого презуса і не надіне на нього кардинальської шапочки з його ж, презусової, шкіри...
— Але ж, пане... Не можна ж такого бажати своєму начальству...
— Пшепрашам пана... Але я занадто обурений... Так! І дивуюся з одного: чому дали владу в руки Янчевському, тільки в його руки?.. Ви ще матимете й не таке лихо через цього героя!
— Бронь боже! — відхитнувся на кріслі суддя.
В цю мить почулися в су&днім покої дзвінкі молоді голоси, і товариство, яке складалося з трьох осіб — дружини судді, пустотливої 44 Агати, пані маршалкової Розалії та Алоїза Пігловського, що приїхали в гості до судді,— грайливо влетіли до кабінету, вносячи з собою струмінь .життєрадісних веселощів. З Рудковським і господиня, й гості раніше вже бачилися й, мабуть, тільки що про нього говорили.
— Пане коханий! — звернулася до судді Розалія.— Мені казала Агата, нібито комісія відмовляє панові Владиславові?
— Вельможна пані... не те щоб... а тут вийшло непорозуміння,— зніяковів суддя.
— Це гидко! — тупнула ніжкою Агата,.— Чуєш — гидко! t
— Негарно,— протягла Розалія й насупила брови,— я знаю, звідки цей вітер повіяв...
— Заступництво таких богинь мені дуже лестить і зворушує моє серце,— схвильовано промовив Рудковський, поклавши руку на груди,— але ця посада й служіння панові Янчевському мене не цікавить...
— Ні, це обурливо,— гарячкувала Розалія,— я цього Феліксові не прощу! Я сама просила пана секретаря рушити до лігвища лиходія, і ось за це йому кара!
— Звичайно, вельможна пані...—виправдовувався суддя.— Vox feminae — vox dei*.
— Само собою зрозуміло,— промовила Розглія,— що це дурниця: тепер не Янчевський презус вашої комісії, а я довудца команд, котрі будуть послані на влови лиходіїв... а тому вимагаю від усіх найсуворішого підкорення моїй волі!
— Коло ніжок панських! — захоплено промовив Рудковський.
— Під п’ятою пані! — підхопив Алоїз.
— Раб панський! — завершив суддя і хотів був підвестися* з крісла, але товщина не дала.
— Без жартів! — усміхнулася Розалія.— Я взялася тепер піймати Кармелюка й доведу панству, що в жінки знайдеться більше* хитрості й уміння, аніж у хваленого вашого роду! Отже, запрошую до себе на службу вірних і хоробрих; хто не з нами, той проти нас!
— Вся наша молодь вважатиме за щастя бути під знаменом нової, найчарівнішої Жанни д’Арк! — патетично вигукнув Алоїз.
— Всі! — підтримав Рудковський.— А я кістьми ляжу...
—* Спасибі, юнаки! — начальницьким тоном промовила Розалія.— І от я запрошую пана Рудковського зайняти посаду мого особистого секретаря.
— Щасливий, як боги! — вигукнув Рудковський і спалахнув увесь від припливу надзвичайного щастя.
— А мені яку посаду призначає пані? — стала струнко перед новим полководцем Агата.
— Бути моїм помічником,— серйозно відповіла Розалія»
О моя кохана! — щиро зраділа папі суддиха й стала
піалко обіймати свою дорогу гостю.— Ну, а тепер я, в свою чергу, призначаю пана Алоїза моїм секретарем, а вас, чоловічку, моїм розсильним, кур’єром нашого ополчення.
Всі дружно розреготалися. Суддя почав запевняти товариство, що він буде найстараннішим, навіть блискавичним виконавцем велінь богині; Алоїз присягався у вірності своїй володарці, а Рудковський був у такому телячому захваті, що бормотів Розалії тільки:
— Унєсєннє *!
Радісний настрій зростав і наповнював похмурий кабінет судді грайливими звуками; дотепи, жарти, вдалі порівняння перемішувалися з молодим реготом. Розалія була надзвичайно весела й жвава; в її темних очах іскрився якийсь таємний захват, що спалахнув у сховках її душі й розростався все дужче й дужче, усмішка не сходила з її губок і викривала приплив щастя. Справді, з часу останньої зустрічі з Кармелюком Розалія просто переродилася,— широка хвиля нових почуттів, які нарицули, вкрила відразу всі її дрібні відчуття, всю нудоту нікчемності інтересів життя... Спершу вона відчула досаду, немовби образу за холодність Карме-люка, але потім пояснила її високою вдячністю, котра скувала пиці потяги, і ця шаноблива стриманість здавалась їй тепер лицарським героїзмом...
Взагалі Ті уява обволікала особу Кармелюка в казкового героя чарівливої краси, великого внутрішніми чеснотами і будила в її серці нові настрої, сповнені фантастичної привабності й незвіданих чар,— все це примушувало її серце радісно битися й підіймало енергію життя.
