Слава ЗСУ!

Пан Хойнацький, переляканий несподіваним гнівом дружини, пробелькотів щось невиразне й боязко шаснув з кімнати. А Кармелюк, пам’ятаючи обіцянку Доротеї, старався з усіх сил догодити їй: він працював за трьох, виконував якнайкраще всі доручення, Доротея подвоїла свою люб’язність, в одному тільки вона була непохитна; незважаючи на Кармелюкові просьби, додому навіть на один день його не пускала: спершу вона мотивувала цю відмову небезпекою, що йому, мовляв, Пігловський влаштує засаду, а то й тим, що появою своєю він роздратує пана й може накликати переслідування на сім’ю, а потім облишила і будь-яке мотивування. Досить було Кармелюкові тільки обмовитися про сім’ю — щоб викликати в пані приховану досаду.

— Послухай,— сказала, нарешті, йому одверто Доротея,— пора б тобі й одвикати від сім’ї. І що ти там знайшов у своїй жінці? Хіба тобі така жінка потрібна? Як на твій розум і едукацію — тобі потрібна пані, так, справжня пані, котра б зуміла оцінити твої гідності. А для розумної людини нічого нема неможливого в світі... Все залежить від розуму та від панської ласки... все!

Ці прозорі зауваження Доротеї викликали в душі Кармелюка почуття обурення, хоч вій все-таки що не цілком догадувався, до чого хилить мову свою хтива пані, але вій уже ненавидів її, ненавидів тим більше, що Доротея, не соромлячись свого дворецького, чинила над селянами варварську розправу. Не було того дня в садибі Хойнацького, щоб когось не шмагали на стайні. Доротея завжди сама була присутня при таких екзекуціях, суворо пильнуючи того, щоб конюхи частіше міняли лозу та шмагали щосили; ні жінок, ні дітей не минала; ця кара.

Доротея власноручно періщила дівчат по щоках. Вона не тільки всю челядь била, вона не соромилась бити по обличчю і найкволіших, найповажніших старих людей. Все це повинен був бачити Кармелюк — і мовчати. І він мовчав, стиснувши серце, мовчав, гамуючи себе надлюдськими зусиллями, бо в душі його все ще тліла надія, що пані виконає свою обіцянку й викупить його сім’ю.

За час перебування Кармелюка в Доротеї, Марина прибігала до нього потайки разів два чи три. Ці побачення з дорогою дружиною були обставлені найбільшою таємничістю. Сповнюючи щастям вимучене серце Кармелюкове, вони разом з тим і шматували його. Марина розповідала чоловікові про ті злигодні, які посипались тепер на їхню сім’ю. Ключник помщався на них щохвилинно. І її, і хворого діда ганяли щодня на панщину, діти зоставалися без нагляду самі, коли б не добрі сусіди,— може, й загинули б зовсім; корова від недогляду пропала,— хліб немолочений зогнив у скирті.

Всі такі вісті розривали душу Кармелюкові, і ще дорожчою ставала йому рідна, близька істота, яка так покірно терпіла все це лихо.

А тим часом Доротея починала діяти все одвертіше й од-вертіше. Уже й покойові служки починали дещо примічати,— Доротея звикла не приховувати своїх забаганок,— і несподівано цей хам, незважаючи на всі підходи, не звертає на неї уваги. Перепона дратувала пристрасть Доротеї*

«Чи він дурний щодо цього? — думала вона сама собі.— Чи занадто несміливий, чи виною у всьому дружина? Принаймні треба приступити до діла рішуче»,— вирішила вона.

Було свято, і сім’я Хойнацьких виїхала до одного з найближчих сусідів на бенкетування, яке повинно було тривати два дні. Кармелюк скористався з цієї нагоди і вирішив будь-що провідати свою сім’ю. Це палке бажання так томило його душу, що він уже не думав ні про гнів Доротеї, ні про наслідки його.

Кармелюкове серце завмерло од невимовного болю, коли він знову взявся після такого тривалого часу за двері своєї рідної хати.

За дверима було тихо. Коли Кармелюк увійшов до хати, його зразу навіть не помітили.

Дід лежав у кутку, прикрившись кожухом. Марина сиділа на ослоні, припавши головою до столу; як видно, вона плакала. Діти спали, притулившись одне до одного. У всій хаті панувало те безладдя, яке приносить із собою тільки горе.

Серце Кармелюкове болісно стислося, коли вій побачив цю картину.

Тільки тоді, як він зробив кілька ступнів уперед, Марина підвела голову і з голосним криком кинулась йому на шию.

Дід, побачивши Кармелюка, скрикнув, підвівся з місця, але зараз же впав на ослін і почав безсило по-старечому схлипувати.

Кармелюк гаряче притиснув до себе Марину і, обнявши її, підійшов разом з нею до діда.

— Діду, ДІДУ, та чого ж ви плачете? — промовив він, намагаючись падати своєму голосу бадьорого тону.— Та встаньте ж, дайте подивитися на вас.

— Ох, синку, синку... Не слухаються ноги,— застогнав дід,— не зігнули літа, а зігнуло горе. Дай же подивлюся на тебе, може, вже востаннє! — Вій гарячо обняв Кармелю-ка й, одхилившись од його грудей, пильно подивився йому в обличчя.— Схуд! — Дід сумно похитав головою і знову сказав з придушеним зойком: — Гай-гай! Як схуд!