Слава ЗСУ!

— Горе тільки рака красить,— відповів похмуро Кармелюк.

— А як ти прийшов? Пустила папі? Змилосердилася? — промовила, нарешті, крізь сльози Марина.

Кармелюк махнув рукою.

— Поїхали пани з двору, я й пішов.

— Без дозволу? — сплеснула руками Марина.— Ой боже мій, що ж то буде, коли довідається пані!

— Однаково... немає сили терпіти... Душу захотілося одвести з вами, бідні мої, безталанні мої!..

Голос Кармелюкові урвався; він тільки махнув рукою й понурив голову.

В хаті запала тяжка мовчанка.

— Погано тут було,— заговорив знову Кармелюк,— а вже що там твориться — сказати страшно!

— Бідолашний ти наш! — прошепотіла Марина, припадаючи в сльозах до його руки.

— Що я? — Кармелюк провів рукою по її голові.— Мені нічого: в ласку до цієї іродихи попав, а вже що люди терплять... Ех! Після такого життя і пекло раєм здасться!

Він круто обернувся й підійшов до маляток,— тепер уже брудних і обшарпаних, а все ж таки безтурботних. Кілька хвилин Кармелюк мовчки дивився на них, потім нахилився, поцілував обох і, змахнувши рукавом сльозу, заговорив глухим, переривчастим голосом:

—- Сплять! Бодай би й не прокидалися довіку, щоб не знати тієї долі, котра жде їх. Звір, гад, черв’як щасливіший за кріпака. Як падло якесь, міняють його на собаку, одри-вають од сім’ї, продають для панської потіхи! А-аП Спіть же ви до вічного, до страшного суду! Щоб очі ваші не бачили світла цього сонця, щоб вуха ваші...

— Іване, Іване! Схаменися, що ти кажеш?—скрикнула від страху Марина, хапаючи чоловіка за руку.— Гріх! Гріх!..

Він важко опустився на лаву й замовк...

— Кріпися, сину, кріпись! — заговорив дід таким кволим, розбитим голосом, що, здавалося, голос цей діходив звідкись знадвору, здалека.— Були й гірші часи, та минули... не до зими діло йде, а на весну... Кріпися для цих малих дітей... кріпися...

— Кріплюся, діду; тільки тому й кріплюся, що надія

ще є з’єднатися з вами всіма, а коли б не те, то знав би вже, що робити. ^J ■Господи/боже мій! — Марина вся зашарілася.—- Хіба пані...

— Обіцяла купити і вас усіх,— закінчив її думку Кармелюк.

Дідочку, батечку, чуєте, що він каже? — скрикнула Марина, задихаючись од радості, й, обхопивши Кармелюка за шию, припала до нього.— Щастя моє, радосте моя! Світе мій! З тобою знову вкупі, вкупі! — повторювала вона, перебиваючи слова поцілунками.

Постривай, голубко, ще не дуже радій,— спинив її чоловік,— треба ще впросити пана, щоб погодився продати вас.

.*** Пана.,/ щоб погодився продати нас? — промовили разом і дід, і Маринка, дивлячись; на Кармелюка розширеними очима.

Еге ж, пана,— перебив Кармелюк, не розуміючи їхніх поглядів.— Я ось думаю піти до панича, щоб упросив пана.

*— Нічого йти, я був уже в нього, сину, двічі,— промовив тихо дід, потупивши очі.

Ну й що ж?

Господи! Та він же каже, що пан і зразу оддавав нас Хойнацькій та й дворецький мені це саме підтвердив.

— Хіба?

Кармелюк важко дихав, груди його здіймалися з шумом; ухопившись руками за край стола, він майже перегнувся До діда.

І вдруге, оце вже недавно, пан пропонував їй нас... Не схотіла купити, сказала, що в неї й без того жінок багато!

— То, виходить, вона, гадина підла, дурила мене?!.—" скрикнув ошаліло Кармелюк і з такою силою вдарив кулаком по столу, що ніжки його захиталися й заскрипіли.

Злякана Марина обвила його шию руками.

В цей час у сінях почулися гучні кроки. Всі нашорошилися. Марина од страху притислася до чоловіка, мовби намагаючись загородити його своїм тілом.

Двері розчинилися, і на порозі став конюх Доротеї.

— Скоріше збирайся, Іване,— крикнув він з порога.— Пані повернулася, лютує, як відьма. Біда!

VII

Ще до світанку прибув Кармелюк у Вівсяники й хотів був лягати спати, але його покликали негайно до пана. Обурений, охоплений похмурим одчаєм, переступив Карме* люк поріг передпокою і спинився коло дверей кабінету. Кімната ледь освітлювалась однією восковою свічкою з шести в канделябрі; на мутному світлі її вирізьблювалася темним силуетом довга й худа постать пана Віцента в самій білизні, а в глибині, коло вікна, сиділа Доротея, понура, засмучена, в позі враженого невдячністю доброчестя. Її важко було б одразу цомітити, коли б не сіре напівсвітло з вікна, що лягало рембрандтівськими ефектами²¹ на найближчі лінії її контуру. В кабінеті панувало безладдя; постіль панова була не прибрана. Очевидно, дружина, яка спала в своїй опочивальні, підняла чоловіка з.ліжка й звеліла йому покликати зухвалого ослушника.