Слава ЗСУ!

На бога, пане! ^ злякався суддя так, що бурякове його обличчя пожовкло.— Не роби такого гвалту: по-перше, ми не маямо на те ніякого права, ми можемо тільки донести благочинному й архісресві, а по-друге, в нас немає ніяких доказів злочинної діяльності попа...

Як ніяких? — підвівся з крісла Янчевський і зараз же сів, ухопившись руками за поранену ногу.

Так, ніяких,— відповів , спокійно суддя.— Ми тільки знаємо, що Кармелюк був у попа, Ь. чи знає піп, що приймав у себе розбійника, а не шляхтича-бконома, це нам невідоме. А Кармелюк же й нас не раз ошукував... Так отож, щоб узятися за попа і на законній основі, треба добути докази свідомого протегування розбійникові. Для сього, гадаю, треба? перше, зберегти якнайглибшу таємницю й наказати цим обом шляхтичам, щоб вони про зустріч з Кармелюком нікому нічичирк... а по-друге* треба в Деражні влаштувати таємний нагляд і навіть засідку: очевидьки, розбійник повернеться не раз до цього притулку; і, нарешті, третє, не завадить допитати гарненько й того лотра, котрий опинився в панських руках: може, й він нам дещо пояснить.

Так, пан суддя правду каже, я погарячкував! — нервово промовив Янчевський.— Останнім часом мене так *дра-тують усі ці невдачі, що я починаю втрачати розсудливість... У всьому бачиш дурість, ницість, зраду. І немає такої підлості, котрої не можна було б підозрівати навіть у кращих людях.

Його слова перервала Розалія, яка нечутно з’явилася в кабінеті.

— А! — здивувалася вона**» І наш поранений Геркулес тут? — Але в тоні, яким були промовлені ці слова, прозвучала, крім подиву, й прихована досада.— Чому ж пан не лікує свою ногу? — додала красуня, щоб пом’якшити тон першої фрази,—- Куля ж —⁽ не жарт!

За Розаліею ввійшов до кабінету й Рудковський, але, помітивши Янчевського, відійшов у далекий куток і набурмосився. До нього наблизився, важко перевалюючись з боку на бік, суддя й почав його в чомусь пошепки переконувати.

Янчевський кинув у їхній бік злий, сповнений ненависті погляд, і колюче відповів Розалії:

— Що куля? Бувають рани й набагато тяжчі! — І він холодно приторкнувся до руки Розалії.

Розумію: уколи самолюбства. Але я допоможу панові їх заспокоїти.

— Весь коло панських ніжок,— кисло усміхнувся Янчевський і потім додав недбало: — А пані кохана добре знає Читецького?

— А що? — трошки почервоніла Розалія, але, побачивши цілком спокійне обличчя Янчевського, ту ж мить заспокоїлася.—* Звичайно, він скільки разів бував у нас на полюванні, навіть не раз стояв з хортами коло мене; подарував мені минулого року дві живі сарни. Дуже добре я його знаю. Але ж і пан його також знає.

— Звичайно, звичайно... Але ж то він, здається, їхав з коханою пані в кареті й провів її до корчми?

— Він! — твердо відповіла Розалія й сміливо глянула Янчевському в очі.— Але навіщо це панові?

— Зараз поясню. Ще одне запитаннячко: чи не згадував він пані про одного такого Зеленського?

— Ні, нічого не казав... Розповідав тільки про те, як разом з паном презусом облягали печеру і як стріляв у бестію Кармелюка.

— А! — протяг Янчевський.*— В такому разі все пусте: його підозрівали в зраді, але якщо був разом з пані, то я тепер цілком спокійний... Цілком,— сказав він ще раз, потираючи руки, й, змінивши тон, промовив удавано веселим голосом: — То, виходить, разом будемо діяти? Дружно! Правда?..— підкреслив він, впиваючись очима в обличчя своєї співрозмовниці.

—‘О, звичайно! Хіба ж пан міг сумніватися.в цьому? — ніжним шепотом додала Розалія і з найчарівливішою усмішкою простягла до Янчевського обидві ручки.

— Ніколи, ніколи! — з пафосом промовив Янчевський і схилився до ручок красуні.— Піймаємо гайдамаку, але ще раніше — його коханку. О пані кохана, моя володарка, цілком має рацію: жінка й обманить, і продасть!.

Він голосно засміявся, але в його сміхові крізь удавану веселість пробився затаєний лиховісний тон...

Чотири дні ждали Кармелюка Андрій і Уляна коло яру.

На другий день, увечері, до них приєдналися Дмитро з Ониськом та всіма іншими орлятами. Вже по дорозі до корчми вони почули від селян про розгром їхнього старого гнізда і зараз же поспішили заховатися в глибині лісу, а там уже Дмитрові не важко було розшукати серед відомих йому таємних сховищ; новий табір Кармелюка. Залишивши хлопців під орудою Ониська, він подався на розшуки, і після двох невдач наткнувся нарешті в третьому місці на Уляну Та АНДРІЯ.

Ту ж мить закипіли запитання, розпити й відповіді. Двічі змушена була Уляна розповідати солдатові всю історію їх нечуйапого порятунку, і щоразу Дмитро перебивав її розповідь вигуками дикого захоплення й подиву.