Слава ЗСУ!

— Тьху ти, сто чортів йому з фельдфебелем у зуби! — нарешті скрикнув Дмитро, з усієї сили вдаривши шапкою об землю.— Та це ж те саме, що вирвати у вовка з рота ласий шматок! Ех, прийняв би я, їй-богу, й двадцять шпіцрутенів на спину, щоб тільки поглянути, як оскаженів той собачий син, коли побачив, що пташки вилетіли з його рук.

— Ну, пісия-то ще не доспівана,— серйозно сказала Уляна,— ми от вилетіли, а як справився отаман? Чи не наткнувся, вибираючись із дісу, на ляхів? З ним же, був і хлопчисько.

— Все, мати командирша, все! Розповідали нам люди, що якраз саме отаман з усім своїм кодлом з-під носа в панів утік і що Янчевський із своєю командою поїхав додому лютий, як скажений вовк!

— Ну то, виходить, батько врятувався! — радісно скрикнув Андрій.— Коли з лісу здоровий вибрався, то там уже його й з хортами не піймають!

— Го-го,т~ підтримав і Дмитро,— відступить у повному порядку!

Уляна зраділа надзвичайно, почувши звістку, яку приніс Дмитро; надія на швидке побачення з коханим отаманом повернула їй звичайну веселість.

— А поки приїде отаман, пригости нас, якщо є чим, та

розкажи, як справився? — весело звернулась вона до Дмитра. ■ •

Солдат охоче виконав наказ отаманші.

— Ще б не було чим пригостити! — весело відповів він.— Такого винця дістав, що аж-аж! Малина! — І, вийнявши з-за пазухи запліснявілу пляшку й свою нерозлучну манерку, вік заходився розповідати про свої подвиги, про те, скільки пограбувань вони вчинили об’єднаними силами й скільки бравих рекрутів він привів із собою.

Уляна неуважно слухала його розповідь; її напружений слух жадно ловив щонайменший шерех у лісі, ждучи звитяжного посвисту отамана. Але навкруги скрізь було тихо.

— Та ти не слухаєш мене, мати комапдиршо! — скрикнув нарешті Дмитро й додав, підморгуючи бровою: — Все ждеш отамана? Не бійся, прийде... Так я ось учишо диверсію та приведу сюди весь наш батальйон ігачшпадок штурму.

Минула ніч, настав ранок третього дня,— Кармелюк усе ще не повертався.

Тривога. почала знову мучити Уляну; тисячі найжахливі-ших випадків, які могли зустрітися отаманові на дорозі, спливали в її уяві. Бліда, схвильована, вона то виходила на підгірок, то сиділа нерухомо, опустивши руки, прислухаючись до найменшого шереху.

— Та чого ти гризеш себе, командиршо? — звернувся нарешті Дмитро до Уляни.— Врятувався ж отаман, це ж правда, як бог святий!

— Врятувався, а чому ж не їдо? — відповіла Уляна, підводячи на Дмитра палаючі сухим вогнем очі.

— Мабуть, довелося доброго гака дати.

— Та батько ж і сам казав, щоб три дні його тут ждали! — втрутився в розмову Андрій.

— Ну то й тривожитися нічого,— авторитетно сказав солдат,— значить, вирішив заїхати кудись.

— Куди ж?

Але запитання Уляни зосталося без відповіді. Дмитро тільки знизав плечима й промовив:

— А хто ж його знає? Якщо звелів ждати три дні, то, певно, недарма... Щось надумав...

Сам того не відаючи, своїми словами Дмитро ще дужче роз’ятрив ревнощі Уляни. Було тільки дві гадки, які пояснювали таку тривалу відсутність Кармелюка: або його схопили ляхи, або він кудись заїхав. Перший здогад відкидала звістка, яку привіз солдат; залишався тільки другий, і він підтверджувався ще й тим, що отаман заздалегідь попередив, що повернеться тільки через три дні. Від’їжджати так далеко, щоб замести слід, було й марно, й нерозсудливо. Отя^е, він зразу гадав кудись заїхати. «Але куди? Куди? Чому він не сказав їй? Чому приховав?» — казала собі сотні разів Уляна, знемагаючи від ревнощів і злості.

Минула ніч, отаман не повернувся. На четвертий день уранці товариші знову почали говорити про те, куди міг заїхати отаман. Цього разу неспокій охопив уже й солдата, й Андрія*

А чи не повів він сам свого хлопця назад у Головчии-ці? —• сказав Андрій.

При цих словах Уляна відразу спалахнула.

— Так, так! — скрикнула вона, радісно хапаючись за думку, яку подав Андрій.—Тому-то він і відокремився від нас з хлопцем.

Ця гадка, цілком імовірна, визволяла її з нестерпних мук ревнощів, але разом з тим ще дужче посилювала турботу про долю Кармелюка.

Це зрозумів і солдат.

— Ну, якщо туди пішов, то діло погане,— сказав він.— Там же Пігловський, а до нього може заїхати й Янчевський,

і ще хтось, а діти, звісно,— діти.

— Та й минулого ж разу спіймали батька тільки через те, що пін пішов у Голопчитщі: там його й вислідив Янчевський,-— додав Андрій.

Тривога охопила всіх. Після короткої паради ухвалено було, що коли отаман не повернеться до ночі, то Андрій