Слава ЗСУ!

Протягом. цієї сцени Розалія встигла цілком опанувати себе й надати своєму обличчю спокійного й веселого виразу, тільки мимовільне покутування губів виказувало приховане хвилювання красуні.

— Ну, панове, тепер до діла,— звернулася вона до своїх спільників, коли дворі за Зеленським зачинилися й, підвівшися з крісла, зайняла знову своє місце голови.— Отже, здогади наші виправдались: у гайдамаки є коханка, і, мало того, коханка та, як виявилось, ще й розбійниця, котра, можливо, ще страшніша й жорстокіша за самого Кармелю-ка, а тому нам треба піймати її якнайскоріше.

— Згода,— нахилили голови Пігловський і Рудковський.

— В такому разі вирішуйте, як це зробити?

— Це найлегше,— з дитячою грайливістю скрикнула Агата,— піймати Кармелюка, а гайдамачка з’явиться, напевно, виручати його!

— Але, душко моя,—засміялася Розалія,—та якщо ж ми піймаємо Кармелюка, то можемо вже не турбуватися про його коханку. Ми ж можемо зробити навпаки: піймати цю Уляну, щоб заманити Кармелюка.

Ах, так, так! — розсміялася Агата й по-дитячому замахала ручками,— Я забула, я зовсім забула.

— І, крім того, нам треба виманити її з табору, це головне, думайте про це, панове,— додала Розалія.

— В такому разі я можу запропонувати тільки один надійний спосіб,— заявив Пігловський,— примусити гайдамачку закохатися в когось іншого, і коли сей новий коханець призначить їй побачення...

— Невже ж пан гадає, що вона проміняє Кармелюка на...

— На шляхтича? А чому ж ні? — Пігловський з подивом глянув на Розалію й провадив далі трохи ображеним тоном: — Невже пані гадає, що серед нашого шляхетства не знайдеться нікого, хто міг би затьмити Кармелюка?

— Бронь боже! — з удаваним сміхом скрикнула Розалія.— Як могла прийти панові така думка! Я хотіла тільки сказати, що тій дикій жінці тільки й може припасти до душі дикий розбійник, а що благородний шляхтич їй здасться тим же, чим перлинне зерно півневі!

— Та й крім того, щоб закохати її, треба з нею бачитися, для цього треба податися до їхнього табору, а хто ж зважиться на це? «Та й взагалі... закохувати хлопку...— Агата з гидливою міною надула свої губки.— Який же шляхтич піде на це?

— Цілком справедливо, моя дорога! — підхопила Розалія.— Отже, пропозиція пана Пігловського відхиляється як непридатна до здійснення.

Пігловський слухняно вклонився й промовив, усміхаючись:

— Якщо наші чарівні начальниці не довіряють силі чоловічої краси, то я складаю зброю.

— Ну, а пан Рудковський що нам скаже? — звернулась Розалія до свого секретаря.

— Я, пшепрашам чарівних володарок наших, покладаюся більше на злото, аніж на любов, і думаю, що коли ми запропонуємо тій дикій амазонці добрий гаман пеньонзів і пообіцяємо їй цілковите прощення, то вона погодиться виказати свого чарівного Рінальдо.

— Як! — скрикнула Розалія і навіть підвелася на своєму кріслі. — Ви гадаєте, що жінка, яка кохає, може продати за злото свого коханого? О, в такому разі ви не знаєте жінок зовсім! — промовила вона гаряче. — Якщо жінка кохає, то заради свого обранця вона здатна забути все: ім’я, становище, совість — увесь світ! Тільки смерть може вирвати любов з її серця, але не злото, не злото!

Натхненна своїми словами, Розалія зашарілася, темні очі її загорілися, — в цю хвилину вона була напрочуд гарна, і Рудковський просто вп’явся очима в красуню.

LXII

— Крулево наша! Я б сказав скоріше: богине наша,— скрикнув Рудковський з непідробним пафосом, — бо тільки богиня може так говорити про любов, але устами пані' говорить уродзона шляхтянка, проста ж хлопка, не здатна на такі тонкі, божественні почуття, її серцеві приступна тільки груба пристрасть, а цю пристрасть завжди перемагає пристрасть до злота!

Але ж вона завжди може вдовольнити цю пристрасть і без вашої допомоги, — посміхнулась Агата. — Навіщо їй наш гаман грошей, коли для цього треба їй тільки з’явитися до нас із своєю бандою і позабирати все з наших кишень?

— Але... даруйте! — спробував був захищати свій плай Рудковський, та його голос дами вкрили голосним сміхом.

— Ні, пане, здавайся, наші чарівні презуси розбили нас по всіх напрямках! — вигукнув Алоїз. — Але тепер, прекрасні дами, черга за вами: що ж придумаєте ви?

— Що ми придумаємо, те ми скажемо потім! — лукаво усміхнулась Агата. — Тепер же кажіть ви! Невже ж фантазія ваша вже вичерпалася? Пане Алоїзе, ви ж були у війську Бонапарта?

— Я воював з москалями, але не з жінками.

— Хто ж страшніший?

— О, безперечно, жінка, та ще та, очі якої скоряють кожного!