Слава ЗСУ!

— Скажи, давно вже, гм... має в себе Кармелюк оту отаманшу?

— Чи не однаково, Розіошо? — здивувалась Агата й зробила иайневинніше личко.

— Ні, не однаково! — палко відповіла Розалія.— Бо коли це давній зв’язок, то він не може мати тієї всескоряючої сили, як нова, свіжа, молода любов.

— О так, так! — меланхолійно зітхнула Агата й блиснула в бік Алоїза з-під опущених вій швидким, як блискавка, поглядом.

— А тому що ми хочемо піти на хитрощі,— провадила Розалія вже звичайиим жартівливим топом,— то ми повинні розізнати всі таємниці наших шорти, і отже, пациапе? — обернулася вона до Зеленського. Вдавана усмішка застигла на її обличчі, а очі вп’ялися в осоружного шпигуна.

— Наскільки мені відомо, отаман познайомився з нею недавно — на початку цієї весни...

— А...— промовила Розалія, прикушуючи губу,— всього п’ять-шість місяців...

— Гм... найгарячіша пора,— із значливою усмішкою зауважив Рудковський.

— Як для кого! — недбало кинув Пігловський, і на його гарненькому обличчі з³явилася втомлена, пересичена посмішка.

— То пан гадає, що це вже пора охолодження? — заша-рілась Агата.

— Для хлопа, пані, для хлопа, але не для шляхтича...

При словах Рудковського вся кров шугнула Розалії в голову, серце стислося й немов спинилося в грудях. Вона швидко встала, відійшла до вікна й, одчинивши його, притулилася плечем до рами.

«Найгарячіша пора! — повторила вона з затаєною лютістю слова Рудковського.— Правда, правда! Ось у чому причина шляхетної скромності Кармелюка! Два роки тому... там у альтанці...— глянула вона розпаленілими очима в глибінь саду,— він горів коло її ніг, як божевільний, як сп’янілий* а тепер, ха-ха... підносив лише її руку до своїх уст холодно, шанобливо, як покірний хлоп! Він говорив тільки про вдячність, але не про радість, він сумовито згадував минуле, але не тому, що почував свою провину чи благоговів перед нею, як перед святинею, а тому, що в нього тепер є кохана: жінка! Проста жінка, через котру і її образ потьмянів у його очах!»

Розалія спалахнула й відчула, що обличчя її знову загорілося жарким вогнем. Але хай буде, що буде! Очі її гнівно блиснули і руки вп’ялися в дороге віялоГ Вона примусить його полюбити себе! Хоча б з гордощів! Хоча б для того, щоб розтоптати її, ненависну суперницю.

— Розюню, що ж ти? — перервав її міркування голосок Агати.— Ці безбожники просто тільки заважають нам, а ти не спиниш їх.

— Ну що ж, тепер уже можна розв’язати їм язики,—

відповіла Розалія й знову повернулася до співрозмовників, спокійна й весела.*— Страшенно душно! — Вона кілька разів обмахнулася віялом і додала: — Я гадаю, допит уже закінчено. ■

— Як,—скрикнув Рудковський,—допит закінчено, коли ми не довідалися ще найголовнішого?

Доручаю панові докінчити допит, а з мене вже годі! Я втомилася! — Розалія сіла на крісло, що стояло коло вікна, й посилено замахала віялом;

Рудковський заходився допитувати за всіма правилами мистецтва. Він узнав ім’я розбійниці й усі її прикмети, спробував довідатися, де табір Кармелюка, але це запитання принесло товариству цілковите розчарування: виявилося, що Зелеиський знав тільки ту стоянку, в котрій Кармелюк мало не став жертвою Янчевського, але про те, де міг переховуватися розбійник тепер, він не мав і найменшого уявлення. На запитання ж Рудковського, чи не може вій знову вирядитися й розвідати, де розбійник улаштував ’ свій новий, табір, Зеленського охопив не тільки смертельний жах, а й неприховане обурення.

— Звичайно, моя шкура непоказна,— промовив він тремтячим голосом,— але я мушу дорожити нею, бо в мене другої немає!.. А як пан гадає, що з нею зробить не тільки Кармелюк, а кожний з його зграї, аби тільки побачив мене? А ці ж пси розсипаються скрізь, по всіх дорогах, по всіх лісах. Я боюся з’являтися навіть у селі, щоб ці кляті хлопи, котрі, запевняю панство, всі, як один, стоять за підлого гайдамаку, не пошматували мене!

— Пшепрашам, пан каже правду; я не подумав,— погодився Рудковський.— Але пригадай, чи немає там' серед гайдамаків когось, хто б за певну винагороду —а ми вже не поскупимося! — був би, гм... трохи згідливіший і говіркіший.

Якусь хвилину Зеленський подумав, а потім рішуче заявив, що на всю банду не знайдеться й однієї людцни, здатної зрадити отамана, що ж до їхньої говіркості, то все це — стріляні горобці, котрих на полові по одуриш!

— Дурне бидло! — скептично зауважив ГІігловський.

— Авжеж, це сліпе схиляння перед отаманом трохи ускладнює наше завдання, але в усякому разі,— бундючно мовив Рудковський,— під командою таких чарівних проводирок ми не втрачаємо надії виграти перемогу! Іди,— сказав він Зел енському,— як треба буде, я тебе знову покличу.