Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— 6.
— Хто вона? Звідки родом?
— Цього ніхто не знає, мабуть, вона нетутешня, а вважалася вона раніше за шинкарку в тій корчмі, до якої ясновельможна пані заїжджала; вона перепродувала худобу і всяке добро, що його награбували розбійники, але, гадаю, тепер облишила це діло.
— Гаразд... гаразд... Вона перебуває завжди в таборі?
Здебільшого — з отаманом.
■—■ 3 отаманом? — підхопила Розалія.-— Що ж вона йому — дружина.
— Ні, не дружина, але дорожча за дружину!
— Так любить її гайдамака? — живо промовила Розалія й мимохіть ухопилася за серце. їй здалося, що якась гостра голка вп’ялася в її серце й боляче обернулася там. Та, злякавшись, щоб її занадто живий тон і мимовільний жест не дали приводу до якихось підозр, вона поквапно звернулася до Рудковського: — Але, пане секретарю, чого ж пап сидить і не записує нічого?.. Нам же треба запам’ятати все до найменшої дрібниці: найнезначніша звістка можо таїти в собі крайок клубка, який нам треба розмотати.
— Пшепрашам, пане презусе! — схаменувся Рудковський.— Винен, винен, забув зовсім! — І, вихопивши з кишені записну книжечку, він заходився швидко писати в ній олівчиком, диктуючи собі вголос: « У зграї перебуває жінка, котру отаман любить...» Ти кажеш, любить? — підвів він на Зеленського очі...
— Ще й як любить! Не з’їсть, не вип’є нічого без неї, слухає її в усьому! Куди він, туди й вона!.. Її й розбійники всі слухають, отаманшею називають, всі її бояться. Так її любить отаман, що за неї горло всякому перерве.
— Чи можливо ж просту жінку? — вирвалося мимохіть у Розалії.
— Але ж і сам він — простий хлоп, кого ж йому й любити, як не просту жінку? — усміхнулась Агата.
— А що ж, вона гарна, та гайдамачка, га? — звернувся
Пігловський до Зеленського. ,
— Пане Алоїзе, це запитання зовсім недоречне! — зауважила Агата й жартівливо вдарила Алоїза по руці віялом,
— Протестую! — Алоїз схопився з місця й заговорив то-« ном справдешнього юриста: — Питання сеє має величезне значення: primo — воно може служити нам мірилом сидя пристрасті дикого гайдамаки, a secundo — доказом того, чи розлучається сяя тигриця з своїм леопардом, чи ні, бо якщо припустити, що вона ще й ’ фізіономією своєю скидається да тигра, то вже з самої ревності не відпускатиме від себе свого Рінальдо й на ступінь!
— То пан гадає, що тільки негарна жінка ревнива47? —-Агата кинула з-за розпущеного віяла кокетливий -погляд на Алоїза.
— Бронь боже! Хоч би й яка була гарна жінка і хоч би й як була впевнена в пристрасті свого коханого, вона завжди таїть у собі невичерпний запас ревнощів! — провадив Алоїз з тонкою усмішкою.— І справді, мудреці до сього часу не вирішили, що дужче: чи кохання жінки, чи її ревнощі! О, jalousie de femme! * Це найстрашніша сила!
•— Я цілком згодна з паном! — усміхнулася Розалія.— Але ми ухиляємось убік. Отже, вацпане, відповідай на пайове запитання, воно має для пас значення. Гарна гайдамачка?
Зеленський хитро посміхнувся своїм зрячим оком.
Каже приказка: «Кому — як квітка, а кому—як повітка». Звичайно, якби мені довелося вибирати собі подругу, то вибір мій не впав би на таку, пшепрашам, дияволицю, але, в усякому разі, якщо шановне панство може уявити собі найпрекраснішу відьму, то то буде наша отаманша: очі в неї чорні, як вугілля, брови вп’ялися в лоб, наче п’явки, а коли вона розізлиться,— а це буває дуже часто,— то з очей її іскри сипляться просто снопами, страшно стояти близько, щоб не зайнявся одяг!
Або не присмалилася шкура? — підморгнув Рудковський.
— О, цього від неї можна сподіватися завжди! Вона-то й полюбилася отаманові не тільки за свою диявольську красу, а й за свій диявольський норов. Зарізати людину їй однаково, що доброму кухареві курча! Сама на трьох полізе, а як стріляє, як на коні гарцює — вогонь! Отаман частЬ доручає їй отаманство, і вже коли вона отаманує, то живий зостається тільки той, хто з душею втече.
— До правди, цікаво було б побачити ту чарівну дияволицю! — усміхнувся кволенький Алоїз і, примружившись, підкрутив свій світлий вусик.
Агата кинула в його бік гнівний погляд і мовила іронічно:
Ми дамо панові таку втіху, але побачення з такою вогненною спокусницею може закінчитися для пана не зовсім щасливе...
Розалія не помітила цієї сценки, вона сиділа, міцно сту* ливши губи, вся зосереджена на словах донощика. Мов вогненні голки, пронизали її мозок одривчасті думки: «Любить... довіряє... не розлучається... Слухає її в усьому,.. І гарна, як диявол? Невже ж краща за неї, Розалію, першу красуню, володарку цілої губернії? Невже ж вона не зможе вирвати її з Кармелюкового серця?» Вона глибоко перевела дух і похмуро звернулася до Зеленського:
