Слава ЗСУ!

в домі, і, звичайно, ласкавому панові буде перший час важко без мене, але відтоді, як той хлоп,— Фрося піднесла свою хусточку до очей і заговорила вже крізь сльози: — пшепра-шам, пані, як той проклятий лайдак Кармелюк...

— Кармелюк? — живо перебила її Розалія.— Та хіба ти знаєш його?

— Аякже! Адже він теж з Головчитщів; ми служили з ним разом при дворі,— коли вій'був при паничах, то я була при на... при панських покоях,— виправилася вона.

— А! — протягла Розалія, хутко комбінуючи думки, які відразу зароїлися в голові.— То ти знаєш Кармелюка, але причому ж він тут, у твоїх нещастях?

— А ось причому, ясновельможна пані: коли тому проклятому, пшепрашам, пані, мерзенному псові й дяблові спала в голову думка зарізати покійну пані, благодійницю мою, і він заподіяв те, що намислив, до пана Хойнацького наїхали справники й комісари, щоб учинити слідство. Хай простаті» мене свята панна, але панове ті з’явилися до нас, звичайно, не того, щоб піймати Кармелюка, а щоб понабивати свої кишені... вони цс й зробили... Кілька разів вони поверталися до пана Хойнацького і все тягли, тягли з нього иепьоизи, а як обдерли його так, що й двох талерів не зосталося в нього в кишені, тоді взялися за мене! Видумали,

0 Єзус-Марія, що я з тим гайдамакою зарізала свою пані!

Фрося заплакала вже невдавано.

— Звичайно, на бідну дівчину можна зводити наклеп

1 звалювати що завгодно! За мене нікому заступитися, але те, що я, як вірна служниця,— провадила вона, ковтаючи сльози,— виконувала всі накази своїх панів, зовсім не означає, щоб я повісилася на шию проклятому гайдамаці й хлопові, котрий не визнає святого папежа! Вже коли б я того захотіла, то, пшепрашам, пані, могла б мати кращого кавалера. Та й за що б я, охоронь нас матко свєнта, вбила свою благодійницю, пані? Звичайно, і пан Хойнацький, пам’ятаючи ласку до мене небіжки пані, подарував мені за вірну службу кілька дрібничок, і злі язики не дають мені за це спокою, але й за покійної пані мені жилося не гірше, навіть у сто крат ліпше, ніж тепер на волі.

— Так от у чому річ,— протягла Розалія, усміхаючись.— Виходите, і тобі Кармелюк став поперек дороги?

— Нехай уже йому бог заплатить за моє нещастя, хоча, звичайно, він у цьому й не винен! — збуджено мовила Фрося й знову заговорила гаряче: — Нехай ясновельможна пані мене прийме до себе за покоївку,— в домі пана мар-шалка пани комісари не посміють мене переслідувати,— я ж служитиму пані вірою й правдою й, присягаюся святим лапежем, зумію догодити пані! Нехай пані спитає про мене і в пана Пігловського, і в пана Хойнацького, і в пана, Янчевського, він часто приїжджав до нас і...

— Ну, в такому разі мені довелось би, мабуть, розпитувати дуже багатьох,— ласкаво усміхнулася Розалія,— але хай так, я тебе можу залишити в себе; тільки гляди — в мене 'без пустощів!

— Бронь боже! —скрикнула Фрося, обсипаючи руку пані поцілунками.— Злі й недбайливі челядники тільки через те й вигадують про мене всілякі нісенітниці, що я вмію догодити панам, у яких служу, бо я скоріше дозволю одрубати собі праву руку, аніж не виконати хоч найменшого наказу свого папа.

При цьому Фрося скорчила таку невинну мордочку, яка дуже нагадувала сумирну лисицю в чернечому клобуці.

«Хитра, шельма, і бувала в бувальцях,— подумала сама собі Розалія,— але мені така й потрібна...»

— Дуже добре,— промовила вона вголос,— так пам’ятай же: ти залишаєшся служити в мене,— підкреслила вона,— моєю покоївкою. Панно Феліцито! — звернулася вона до трохи ображеної економки,— Марисю візьміть до себе у ви-шйвальню, а Фрося буде при мені!

Фрося ще раз поцілувала пані в ручку, Феліциту в плече й, рада, сяюча, випурхнула з будуара красуні.

LXI

Наступного дня в обідню пору прилетів у садибу Рудковський з Зеленським. Зразу ж по обіді Розалія запросила своїх спільників у будуар і звеліла привести Зеленського.

Коли Зеленського привели, вона власноручно позамикала всі кімнати, що прилягали до будуара й, тільки впевнившись у тому, що їх ніхто не може чути, повернулася на своє місце голови.

— Пане презусе, починайте допит! — звернувся до неї Рудковський.

— Прекрасно,— усміхнулась Розалія,— я почну, але попрошу вас усіх, панове, розпитувати якнайдокладніше, щоб з’ясувати все, що нам треба знати.

— Отже, ти, вацпане,,— звернулася вона до Зеленського,— служив у Кармелюка?

— Два місяці!

— І добре ознайомився з його життям і всіми його звичаями?

— Як із своїми десятьма пальцями!

— Чудово. В його зграї є якась жінка?