Слава ЗСУ!

— Нічого, моя пані дорога,— ось тільки прийшла одна хлопка до їїмосці.

— Хлопка?!

— Так, тобто вона вже не хлопка, бо пан Хойнацький дав їй визвольного листа, але тому що вона походить від підлих хлопів, то, я гадаю, зостанеться підлою хлопкою і до кінця своїх днів.

— Хто ж це така?

— А Фрося, покоївка, якщо вельможна пані пригадує. Вона раніше була в Пігловського, а потім її купила небіжка пані Хойнацька, і після смерті пані вона зосталася господинею в пана Хойнацького. Звичайно, люди чого тільки не говорили з цього приводу, але, хай охоронить мене свята панна, осквернити певнішого злим помислом...

Панна Феліцита побожно підвела очі до стелі, сподіваючись, що пані зараз же зніме з неї цю тяжку обітцицю, але Розалія сьогодні не була схильна вислухувати плітки.

— Чого ж їй треба від мене? — нетерпляче спитала вона.

Феліцита придушила зітхання,— вона вже приготувала

довгу оповідь про пригоди Фросі, і нараз пані так різко її перебиває.

— Хто її знає, чого вона хоче від папі... Цього вона не казала мені, вона тільки проситг» дозволу їй побачити папі. Хоча, звичайно, якщо всі люди говорять кругом то ж саме, то не можна думати, що всі брешуть. Та й пан Хоішацький теж, якби чого доброго хотів...— панпа Феліцита образливо надула губи,— то міг би знайти собі особу шляхетну, котра, може, з доброти своєї і дружиною йому стати погодилася б, а не зв’язуватися б з хлопкою, про яку стільки говорять, що коли б тільки захотів слухати, то не переслухав би всього й за цілу ніч! — спробувала вона ще раз повернутися до принадливої теми, але й цього разу їй не пощастило почухати язичка.

— Ну що ж, коли войа так хоче мене бачити, то приведи її,— звеліла Розалія,— та тільки скоріше.

Розчарована Феліцита вийшла з кімнати, а Розалія сперлася ліктями на туалет і задумалася; вона так глибоко поринула в думки, що навіть не помічала свого прекрасного личка, що дивилося на неї з дзеркала. Тисячі найрізноманітніших планів роїлися в її голові, і серед них перше місце займала думка про те, як би їй побачитися з 'Кармелюком. Останнього разу, коли вона бачилася з ним у кареті, він сказав їй, що з’явиться на перший її поклик, але як передати цей поклик? Куди? Яким чином? Через кого?

Щодо цього вона була цілком безпорадна. їй нікому було звіритися, не було від кого сподіватися поради. Навіть довіритись Агаті було б цілковите безглуздя. Розалія розуміла це, тим менш розсудливо було б довіритися якомусг>

хлопові, а ця дурна Феліцита в таких випадках не могла бути нічим корисна.

Доводилося діяти самій, але це дорівнювалося цілковитому неуспіхові, а тим часом вона вся горіла бажанням побачити героя-розбійника.

Роздуми Розалії перервав легенький скрип дверей.

Вона швидко обернулася. В кімнату ввійшла Феліцита, а за нею Фрося. На ній була гранатова шовкова сукня, серпдаковий фартушок, прикрашений прошвами й мереживом і такий же біленький чепчик, що кокетливо вимостивсь аж на самій маківці її фризованої голівки. Хоч їй було років двадцять сім і сліди весело проведеного життя вже позначилися на її обличчі, та, завдяки прегарному личку, зграбній фігурці, невеликому зросту, кокетливому одягу та ледь помітному гримові, вона здавалася набагато молодшою і взагалі була подібна до кокетливої, спритної й лукавої субретки иомпадурівських часів ⁵⁴.

Увійшовши в кімнату, Фрося підбігла до Розалії, припала до неї й поцілувала коліно красуні.

— Встань! — лагідно промовила Розалія.— Ти хотіла мене бачити? В чому річ?

Фрося вже встигла випнути нижню губку, вийняти з кишені хусточку й надати своєму личку найсумовитішого виразу.

— Ясновельможна пані,— сказала вона,— я прийшла просити у мосці ласки: нехай ясна папі візьме мене до себе за покоївку, я служитиму пані вірою й правдою... Мені нікуди подітися, ніде голову прихилити!

— Ти хочеш служити в мене? — здивувалася Розалія.— Але ж ти, здається, дістала визвольного листа?

— Дістала:., але нащо він мені! Куди я з ним піду, де

сховаюся?.. Я ж тільки вмію доглядати за панею, одягати її, прибирати й сліпо виконувати її накази! •

Розалія мимохіть звернула увагу на останні слова гарнесенької покоївки.

— Але нащо ж тобі йти кудись і просити служби? Адже ти живеш у пана Хойнацького і...— Розалія на мить затну-лася,—і тобі, здається, було добре там?

— О так, вельможна пані, було,— схлипнула. Фрося,— мені жилося там так добре, що кращого й бажати не могла.

— То в чім же річ? Прогнав тебе пан Хойнацький?

— Бронь боже! — почервоніла Фрося.— Пан просив мене, щоб я зосталася, посилав по мене,— промовила вона з . деякою гордістю і зразу ж додала, скромно потупивши оченята: — По смерті пані на мої руки перейшло господарство